Олена Гриб - "Каселона". Криза адаптації, Олена Гриб

2.2

 

Я не збирався полегшувати їй завдання. Переконався в тому, що галанет справді недоступний, попрощався з планами щодо розширення баз та довідників і… впав на ліжко, бо імпланти вийшли з ладу, триматися на ногах було неможливо.

– Хіба не з цього починався фільм про зомбівірус? – сказав капітан над моєю головою. – Ми ризикуємо життям.

– Ми ще не перевірили білку, – поділилася черговою геніальною ідеєю Ка-тя. – Ось побачиш, все зовсім не так страшно, як здається. Це просто глюк.

Вона притягла ту тварюку в медпункт. Поставила клітку за два метри від мене і втупилася в діагност, вишукуючи спосіб підключити його до портативної міні-лабораторії. Не знайшла, звісно, тому що лабораторія була давніша за діагност і навіть галанет ловила не завжди. І Райс не знайшов у собі рішучості позбавитися мене, поки Ка-тя займалася монстром.

Лабораторія називала мікроб за мікробом, супроводжуючи кожне відкриття несамовитим писком і миготінням червоного діода. Господарі блідли і поспішно перевіряли черговий мікроорганізм у галанеті. Полегшено зітхали, дізнавшись, що він нешкідливий (або хоча б не смертельний) і чекали на наступний вид, забуваючи дихати.

Я також слухав. Це заспокоювало. Відволікало від внутрішніх сигналів про те, що я розвалився на частини, йде зворотний відлік до завершення функціонування.

Пуста оболонка – ось чим я ставав. У мене не залишилося сил ні щоб поворушитися, ні щоб пожаліти себе, ні щоб боятися чудовиська, яке витріщалося з кутка, пожираючи спеціалізований корм.

Я ніби розчинявся в небутті, і лише слабкі відлуння страху утримували мене в реальності, та й вони поступово згладжувалися, перетворювалися на… на…

Я не знав, що це за відчуття. Воно розходилося із грудей дуже повільно, охоплювало мене з ніг до голови. Досі я не стикався ні з чим подібним. Воно турбувало – і водночас дарувало наближення щастя. Наче вже ухвалено важливе рішення, і шляху назад немає, а попереду чекають слава, визнання та любов усього світу!

– Білка чиста, – сказала Ка-тя, коли світло змінилося на «пізній вечір». – І наш РІК теж. Семе, переглянь маршрут, гаразд? Ну будь ласка! Нам треба до фахівців, бо я більше не маю ідей. Він же за кольором як нтарі-дато, тільки другої пари рук не вистачає!

Вона говорила невиразно. Тобто ні, це в мене барахлило розпізнавання мови… Сумно. Мені подобався голос Ка-ті. Вона ніколи на мене не кричала і не називала тупою консервою.

– А він і є нтарі-дато, – виголосив капітан найбезглуздішу нісенітницю з усіх можливих. – Не факт, що він взагалі кібер. Нам його підсунули вороги, тож можлива будь-яка підстава.

– Припини вигадувати маячню, Семе! Нтарі-дато не можна поголити, постригти, зробити пластику, знебарвити, ампутувати все зайве і видати за кіборга! Та вони ж мінімум на метр вищі за людей!

Я швидше здогадувався про сенс сказаного за рухами губ, ніж розумів вимовлені слова. Як же це засмучувало… Ка-тя – як ковток свіжого повітря у моєму нудному запрограмованому існуванні. Я хотів слухати її і сердився, не отримуючи бажаного.

А, може, й не тому…

– Думаю, це комп'ютерний вірус. Ми впораємося, Семе.

Ка-тя так активно жестикулювала, що її постать ніби випромінювала додатковий спектр. У сенсі, накривався мій зір. Ненавиджу таке!

– Дивись, – продовжувала вона. Віртуальний екран розпливався, але все ж таки я бачив, що на ньому інструкція до РІКа-37. – Тут сказано, що шкідливе ПЗ – не вирок. Навіть якщо залізо повністю вимкнеться, організм зможе існувати на примітивному рівні. Це як кома. Нашого РІКа обов'язково полагодять, Семе. Прямо зараз зв'яжусь із найближчим сервісним центром і домовлюся про виклик спеціаліста.

Вона випала з реальності – як завжди, колись чимось захоплювалася. Слова капітана «Угу, полагодять. Він уже синій» навряд чи досягли її свідомості. Коли Ка-тя хотіла вірити в краще, то ігнорувала все, що не вписувалося в її картину світу.

– Краще б ти здох без довгих мук, – тихо сказав Райс. – Ти нам не по кишені, консерво. Або відключайся зовсім, або ремонтуйся власними ресурсами.

Нічого собі прогрес! Раніше він мріяв мене позбутися, а отримавши реальну можливість це зробити, захотів дати мені шанс?

Ха-ха…

У рекламі «внутрішнім ресурсам» приділялося чимало захопливих рядків, але без справної кіберначинки це все марна балаканина.

– Не смій її засмучувати, – наказав капітан і почав порпатися в коробках із зайвими запчастинами до медапаратури. Оскільки на «Каселоні» все було або б/в, або саморобне, або еліанське, вибір вражав уяву. – І без тебе проблем повно.

Ой, та годі… Чого цьому Райсу не вистачало? На його місці я почувався б найщасливішою людиною у світі. Він має свободу, корабель, Ка-тю! І вічно хмуриться, чекає лиха, ніби іншого способу жити взагалі не знає. На минулому зациклений, майбутнього побоюється, сьогодення оберігає як найбільше досягнення…

Мої рекламні блоки спалахували щоразу, коли капітан опинявся поряд. Якби я не знав, що порада підлікувати нерви не додасть мені балів у очах Райса, дав би йому посилання на відмінних фахівців – спонсорів програми РІК-37, ясна річ.

Він дістав ремені і довго шукав, як причепити їх до ліжка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍