Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

вона. — Коли хочете побачити її зараз, ходімо зі мною. Френсісе, чому б тобі не спитати в дядька Говарда, чи не приєднається від до нас за вечерею? Не хотілося б якихось несподіванок.

Іншим довгим коридором Флоренс повела Ноемі до кімнати з таким самим старомодним ліжком, декоративним туалетним столиком із розкладним дзеркалом і великою шафою, в якій вмістилася б невеличка армія. Шпалери тут були блакитні, з квітковим візерунком. Стіни прикрашали невеликі картини у срібних рамках із морськими й гірськими пейзажами — не місцевими, ймовірно, англійськими.

Під вікном стояло крісло. В ньому, спрямувавши погляд у вікно, сиділа Каталіна. Коли Флоренс та Ноемі увійшли, вона навіть не поворухнулася. Її каштанове волосся було зібране у хвіст. Ноемі готувалася побачити іншу людину — хвору, немічну, — проте Каталіна не дуже відрізнялася від тієї, яку вона пам’ятала ще з Мехіко. Хіба що оздоблення кімнати, либонь, дещо підсилило її природну неквапливість — оце й уся переміна.

— За п’ять хвилин вона має прийняти ліки, — сказала Флоренс, дивлячись на годинник.

— Я постараюся вкластися в цей час.

Жінка вийшла, явно невдоволена. Ноемі підійшла до кузини, однак та навіть не глянула на неї і продовжувала сидіти, відсторонено дивлячись у вікно.

— Каталіно, це я, Ноемі.

Вона обережно поклала руку їй на плече, і лише по тому Каталіна звернула на неї увагу і всміхнулася.

— Ноемі, ти приїхала.

Кивнувши, вона стала перед Каталіною:

— Так. Батько прислав мене провідати тебе. Як ти? Що сталося?

— Погано, Ноемі. В мене туберкульоз, але зараз я почуваюся краще.

— Ти надіслала нам листа, пам’ятаєш? У ньому ти писала якісь дивні речі.

— Я майже не пригадую того, що написала, — відказала Каталіна. — Мене лихоманило.

Каталіна була старша від Ноемі на п’ять років. Різниця невелика, та в дитинстві роль головної була на ній. Ноемі пам’ятала, як вони разом сиділи, вирізаючи сукні для картонних ляльок, і ходили в кіно, після чого Каталіна розповідала їй казки. Тепер же їй було дуже дивно бачити її такою — залежною від інших, адже в минулому все було якраз навпаки. Це зовсім не сподобалось Ноемі.

— Твій лист дуже занепокоїв батька, — сказала вона.

— Мені шкода, люба. Не слід було писати його. Мабуть, у місті в тебе безліч важливіших справ: друзі, навчання. Але тобі довелося приїхати аж сюди лише тому, що я на­дряпала якусь маячню на клаптику паперу.

— Хай це тебе не хвилює. Я однаково хотіла приїхати до тебе в гості. Ми давно не бачились. Чесно кажучи, я очікувала, що ти сама приїдеш до нас.

— Так, — відповіла Каталіна. — Я й сама планувала. Але цей будинок неможливо покинути.

Вона впала в задуму. Її глибокі карі очі потьмяніли, вона привідкрила рот, наче збиралася щось сказати, та натомість глибоко вдихнула, затримала подих, повернула голову і кашлянула.

— Каталіно? — промовила Ноемі.

— Час пити ліки, — сказала Флоренс, заходячи до кімнати з пляшечкою і ложечкою у руках. — Відкрий-но рота.

Каталіна покірно випила, Флоренс довела її до ліжка і вкутала по саму шию.

— Ходімо, — сказала вона Ноемі. — Їй потрібен відпочинок. Поговорите завтра.

Каталіна кивнула. Провівши Ноемі назад до кімнати, Флоренс коротко розповіла, що і де знаходиться в будинку: тут — кухня, там — бібліотека. Відтак додала, що о сьомій проведе її на вечерю. Ноемі розпакувала валізи, повісила одяг у шафу й пішла до ванної — освіжитися. Тут стояли старовинна ванна і шафка, стеля була вкрита пліснявою. Кахлі навколо ванни були потріскані, однак на триногій табуретці лежали свіжі рушники, а халат на вішаку мав вигляд чистого.

Клацнула вмикач на стіні, однак освітлення у ванній не працювало. У спальні ж не було жодної електричної лампи, зате знайшлася розетка. Отже, про свічки й олійні світильники Флоренс не жартувала.

Відкрила сумочку й намацала сигарети. За попільничку використала чашечку з напівголими купідончиками, яку знайшла на тумбочці. Зробивши кілька затяжок, вирішила відійти до вікна, аби Флоренс не почула запаху. А втім, воно не відчинилося. Лишалося просто стояти біля нього, виглядаючи в туман.

3

Рівно о сьомій, зі світильником у руці, по неї прийшла Флоренс. Вони спустилися в їдальню з величезною люстрою, майже такою ж, як у холі, яка, однак, лишалася незапаленою. Посередині був стіл, достатньо великий, щоб умістити з десяток людей, накритий білою скатертиною. На ньому стояв підсвічник із довгими білими свічками, які одразу викликали в Ноемі асоціації із церквою.

Уздовж стін тягнулися шафки, в яких на мереживних скатертинах стояв порцеляновий і, його було набагато більше, срібний посуд: фамільні чашки й тарілки, гордо позначені стилізованим ініціалом власника — «Д», — таці й порожні вази, що колись відбивали вогники свічок, а зараз стояли тьмяні, побляклі.

Ноемі сіла на стілець, на який їй вказала Флоренс. Навпроти неї вже сидів Френсіс, місце біля якого зайняла мати. Сива служниця зайшла до кімнати й поставила перед кожним тарілку ріденького супу. Флоренс і Френсіс почали їсти.

— До нас більше ніхто не приєднається? — спитала Ноемі.

— Ваша кузина спить. Можливо, спустяться дядько Говард і кузен Вірджил, але пізніше, — відповіла Флоренс.

Ноемі постелила собі на коліна серветку. Спробувала суп, але зовсім трохи: не звикла їсти о такій порі. Вечір — не час для важких страв. Удома на вечерю вона б з’їла булочку і випила кави з молоком. Схоже, буде нелегко пристосуватися до тутешніх порядків «а ля анґлез». Або, як казала її вчителька французької, «á l’anglaise». Цікаво, а о четвертій вони чай п’ють? Чи його треба пити о п’ятій?

Тарілки прибрали у тиші. У тиші подали й головну страву: курку в непривабливому білому соусі з грибами. Вино, якого їй налили, було дуже темне й солодке — зовсім не на її смак.

Колупаючи гриби виделкою, Ноемі розглядала вміст темних шафок довкола.

— Тут переважно срібло, так? — спитала. — Це з вашої копальні?

Френсіс кивнув:

— Так, коли вона ще працювала.

— Чому її закрили?

— Спершу почалися страйки, а тоді… — почав був Френсіс, але його мати різко підняла голову і зиркнула на Ноемі.

— Ми не розмовляємо за столом.

— Навіть не просите передати сіль? — безтурботно спитала Ноемі, крутячи виделку в руці.

— Я розумію, що ви маєте себе за велику дотепницю, але за вечерею ми не розмовляємо. Таке правило. У цьому домі цінують тишу.

— Облиш, Флоренс. Гадаю, заради нашої гості можна трошки й потеревенити, — сказав старий чоловік у чорному костюмі, якого попід руку завів у їдальню Вірджил.

Старий — не зовсім відповідне слово, тут скоріше підійшло б древній. Обличчя поморщене, на лисому черепі лишилося всього кілька волосин. А ще він був