бурмоче: «Він уже звідси не вийде». Випустіть мене, я не хочу померти від ядухи між цих мурів із потрісканої глини, ви всі не більше ніж плями вологи на стінах, випустіть мене! Чи дайте хоча б перетнути цю неосяжну лінію, яка відділяє присмерк від темряви. Я й не помічу її. Я на межі. Але ні, вони не дають мені ступити в темряву, в якій не існує жодних тривог, вони хочуть залишити мене на цьому боці, у присмерку, де предмети втратили межі й усе заледве рухається, телефоністка наполягає на тому, щоб мені перелили її кров, а я не хочу, я стискаю вуха, затуляю їх, щоб вони не росли, я шкрябаю хрящик, кров не тече, звісно, її ж немає, незважаючи на мої зусилля, вуха ростуть, без мочок, немов дві велетенські парасолі, які все чують, вони хочуть урятувати мене своєю кров’ю, я горю від червоної крові Мельчора, крижанію у крові Меліси, годі зі мною гратися, це все гра, зізнайтеся, дайте мені перетнути лінію, на тому боці нічого не рухається, там нічого не видно, дайте мені спокійно померти, не робіть мені більше уколів. Докторе Асуло, я не можу опиратися цьому зонду, який ви пропихуєте мені крізь ніс аж до самого шлунку, цей шприц, який літр за літром висмоктує мою кров, кров Умберто Пеньялоси, ще тоді коли я був Умберто Пеньялосою, доки моїми венами не пустили кров потвор, коли я був собою, а не нетривким покручем, Крисофоро Асула ненавидить мене, він ревнує до мене Емператрис, адже знає, що вона кохає мене, він краде мою кров, щоб замінити її на потворячу, а я її не хочу, він прикував мене до цього ліжка, а за дверима моєї кімнати галасливі потвори чекають на мою кров, вона буде вже стара, але принаймні вона нормальна, вони п’ють її, ні, вони вколюють її собі, вони криками вимагають більше крові Умберто Пеньялоси, більше крові Умберто Пеньялоси, я чую звук спраглого натовпу, який гупає в мої двері, я не можу поворухнутися, тому що я знерухомлений цими зондами, від яких мені боляче, цими постійними візитами потвор, вбраних у галантні доміно й маски, якими вони обмінюються, вони запитують мене, як я почуваюся, вони дуже занепокоєно кажуть мені, щоб я не хвилювався, що все буде добре, що це все необхідна рутина, ні, ніхто не запитує мене про моє здоров’я, ці лікарі й медсестри кажуть, що не знають, як мене звати, вони розпитують мене, приносять анкети, щоб я заповнив їх інформацією, яку вони і так знають напам’ять, але вони кажуть, що ні, вони знайшли мене в калюжі кривавого лайна, звідки їм знати, як мене звати, вони позбавляють мене ідентичності, вони навіть це в мене крадуть, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса — я кричу їм своє ім’я, але мого голосу не чути, вони співчутливо хитають головами, бідненький, бідолашненький, — і ховають свої анкети, на яких я відмовився написати своє ім’я. Матінко Беніто, вони насміхаються з мене, тому що розуміють, наскільки я слабкий, я навіть забув, як мене звати, я не здатен ідентифікувати себе, допоможіть мені, ви ж така милостива і співчутлива, утім, я не хочу знати, хто я, до того ж я вже не той, ким був, якщо я колись і був кимось, не йдіть, матінко Беніто, не відпускайте моєї руки, не дайте мені померти на самоті, я не розумію, як вони дозволили мені дійти аж сюди. Ні, йдіть. Ви не матінка Беніта. Ви лише хтось, хто перевдягнувся в матінку Беніту. Ідіть геть. Тут я не є невідомим, я можу покликати Емператрис, коли мені заманеться, вона не лише любить мене, як матінка Беніта, але й жадає мене, кохає мене й хоче одружитися зі мною, а я пообіцяв їй шлюб, тому що так само її кохаю, я можу покликати її, щоб вона сіла поруч зі мною на ліжку й ваткою, змоченою в одеколон, витерла піт із мого лоба, узяла мене за руку й ніжно гладила її, солодко заспокоюючи мене, щоб я не хвилювався, не боявся, вона нагляне за мною, всі потвори Ринконади засмучені через мою трагедію, вони жертвують кров літрами, товстунки, велетки, довготелесі, сіамські близнюки, акромегалічні гіганти, горбані, альбіноски, карлики всіх можливих мастей, уся ця кров, яка зараз тече в моїх венах, тимчасом як доктор Асула висмоктує з мене мою стару нікчемну кров крізь зонд, який він просунув мені через ніс, і каже, щоб я не боявся, — все добре, то стара кров, ми прочищаємо вам шлунок, — але я знаю, що це не так. Вони обкрадають мене. Я знаю, що моя кров хороша.
Вона чорна просто через те, що насичена, вони зберігатимуть її в банках, підписаних ім’ям, яке їм відоме, але яке стерлося з моєї пам’яті, матінко Беніто, я є цією колекцією потвор, які передали мені свої вади, щоб заволодіти моєю незначущою кров’ю.
17
То я не тільки німий, а і глухий? А крім того майже сліпий, тому що я ледь-ледь розрізняю білі випуклості й тремтіння, які можуть бути стільцями, шафами, умивальниками, людьми, завісами, що з’являються, зникають, міняють розташування, чергуються, гаснуть, прогулюються без пояснень, і зрештою посеред прогулянки зникають і стираються? Я не чую їхніх кроків. Жодного шуму. Усе зроблено з вати й марлі, а вата не має контурів, вона м’яка, її можна розтріпати, я можу загрузнути пальцями в цій ватяній масі, яка є людиною, лікарем, медсестрою, будь-ким, або стиснути руками сніп цієї розпливчатої вати, що висить на стіні і вдає розсіяне світло. Я також із вати. Обмацую тіло руками. Я не відчуваю ні його форми, ні консистенції, тому що воно з вати, і мої пальці теж із вати, а вату неможливо дослідити, відчути, впізнати, вона лише може бути м’якою, білою, часом до мене нахиляється подоба обличчя, щоби щось спитати, маска розтуляє рота, щоб сказати щось, чого я не чую, і біла м’яка матерія знову проковтує цей ескіз людини, яка наближається до мого ліжка, адже я в ліжку, єдине, що не з вати, — це чотири білі поперечини, на яких висить графік з моїм ім’ям, його бере до рук лікар, вивчає його і перемовляється з медсестрою в білому. Я занурюю свою ватяну голову в подушку.
— Він засинає.
— Тим краще.
— Так він нічого не відчуватиме.
Чого саме я маю не відчувати? До мене підходять інші медсестри, на їхніх обличчях марлеві маски,
