Іоанна Ягелло - Молоко з медом

— перша думка про те, хто залишиться з дитиною.

„О Боже“, — подумала Лінка. Саме цього вона боялася найдужче. Не того, що буде зараз, навіть не пологів. А того, що станеться потім.

— Ну, все майже готове, — усміхнувся Оскар, показуючи Лінці її нову кімнату. Він від самого ранку складав і збивав, а тоді фарбував соснове ліжко в білий колір, бо так хотіла Лінка.

— Чому жінки люблять білі меблі? — поцікавився він. — Моя мама теж має до них слабкість.

— Бо вони оптично збільшують приміщення. Начебто, — засміялася Лінка. — Схоже, що деякі кімнати важко збільшити. Приміром, цю. Та однаково… ні, це просто клас!

— Ну, тоді закругляємося. Наразі доведеться тобі спати в братовій кімнаті. Фарба начебто й не токсична, але тут усе ще мокре.

Кай з Адамом каталися на лижах. Лінка залишилася тільки з мамою. Дівчина подумала, що, може, подзвонить мамі, похвалиться, що все готове, але мобільник мами розрядився.

Лінка подумала, що, тим часом варто зняти штори й випрати їх.

— Не роби цього сама, — вигукнув Оскар. — Ти здуріла?

Справді, вона геть забула, що цього не можна робити, і вже збиралася вилізти на стілець. Оскар зняв її старі штори з візерунком, який Лінці давно розподобався, і дівчина подумала, що із задоволенням купила б нові. Ну, але грошей катма. Тому доведеться випрати старі. Лінка простягнула руки до штор і… і раптом відчула дещо дивне. Впісялася вона чи що? Лінку аж у жар кинуло. Оскар помітив вираз її обличчя. А тоді глянув нижче.

— Ой матінко, — тільки й сказав.

Мама не брала трубку.

— Подзвони до неї на роботу чи що, — запропонував Оскар.

— Я номера не знаю.

— Чекай, як зветься фірма?

Знайшов її в інтернеті, і Лінка зателефонувала, але тільки й дізналася, що мами немає на роботі, бо вона на переговорах із партнером. Невідомо де й хтозна, коли повернеться. Отож дівчина лише попрохала, аби мама до неї зателефонувала. А тоді звернулася до Оскара.

— У мене перейми.

— Перейми?

А й справді, Оскар же не ходив до школи для вагітних. І не знав, як проходять пологи, бо звідки?

— Ну, коли народжують, то мають перейми. Почекай, я перевірю, як часто.

Кілька хвилин вона тримала в руках телефон і дивилася на екран, а тоді скривилася. Нова перейма.

— Дуже боляче? — захвилювався Оскар.

— Ні… трохи… Але перейма триває хвилину. І вони кожні кілька хвилин. Схоже, що треба їхати до пологового.

— Як? А твоя мама?

— Що ж, передзвонить і приїде.

— Може, зателефонуй до батька.

— Тобто до Адама? Не приїде ж він з гірськолижного курорту на мої пологи. Ні, я взагалі не турбуватиму їх. Немає сенсу. Поїдеш зі мною?

— Я? — злякався Оскар.

— Ну, а хто? Зараз викличу таксі. Поїдемо на Мадалінського. Та спершу мені треба прийняти душ і переодягтися. Почекай.

Лінка була така спокійна. На диво спокійна. Наче не народжувати збиралася а, скажімо, готувалася піти в гості. Навіть голову помила, бо сказала, що в лікарні це, мабуть, складно буде зробити. Переодяглася у спортивний костюм. Велика валіза, у якій було все необхідне для неї й дитини, давно чекала в кутку. До торбинки Лінка поклала течку з аналізами й набрала номер служби таксі.

— Алло. Доброго дня! Я хотіла замовити та… — й урвала, бо її пронизав біль, і вона не могла говорити. Оскар усе зрозумів і перейняв слухавку..

— Таксі, — договорив він і продиктував адресу.

І вони поїхали.

Оскар, звичайно, не був до такого готовий, і його аж млоїло від страху. Іще вдома, коли все почалося (а що буде, коли вони не встигнуть до пологового?), тоді в таксі (а що, коли вона тут і народить?), потім у лікарні (що далі?). Щоправда, краще вже перебувати тут, де принаймні є лікарі та медсестри й відомо, що нічого поганого не станеться. Але він не знав, що йому робити. Хотів лише, аби нарешті прийшла її мама. Лінка сказала, випередивши його запитання, між двома переймами:

— Ти тільки їм нічого не кажи. Бо ще подумають, що ти мій чоловік, — захихотіла.

— Але… я не знаю, чи…

— Слухай. Це, мабуть, триватиме кільканадцять годин. Бо зазвичай так і буває. А я не хочу залишатися зовсім сама. Ну ж бо, не будь таким переляканим, бо мені тебе аж шкода. Прийде мама — то собі підеш.

Мабуть, вона мала рацію. Не міг же він просто собі отак піти й покинути її.

А мама досі не брала трубку.

За годину прийшла медсестра, щоб оглянути Лінку. Оскар вийшов.

— Кажуть, що чотири сантиметри, — повідомила Лінка. — Непогано!

Непогано? Непогано? Тобто вона зараз народить?

— Що це за сантиметри?

— Має бути десять. Розкриття. Розумієш… такі магічні… гм… ворота. Я так Каєві пояснювала. Це як „Сезаме, відчинися!“.

Господи. Він уявив це собі — і йому зробилося зле.

— Але болить дедалі дужче. От блін! А-а-а.

У палаті був великий м’яч і ванна з душем. Лінка стрибала на тому м’ячі, бо це приносило полегшу. Виглядала вона дуже кумедно.

— Ти схожа на велику Мумі-маму на м’ячі, — засміявся Оскар.

— Дуже смішно. От побачиш, невдовзі я знову буду красунею.

— Ти й так красуня, — вихопилося йому, і Оскар засоромився, але Лінка явно думала, що це такий собі комплімент, аби втішити.

— Звичайно. Передусім я товстелезна.

— Не товстелезна, а вагітна.

— Хай там як, а я радію, що позбудуся цього баласту.

А тепер, мабуть, піду під душ.

Оскар позадкував, даючи пройти Лінці але не помітив, як перекинув якийсь штатив. І тут прийшла акушерка й суворо глянула на хлопця.

— Ех, татусі-татусі, — сказала вона. — Обережніше треба!

Вона здавалася сердитою, але міміка свідчила про неабияке почуття гумору. Медсестра підняла штатив, насварилася на Оскара пальцем і вийшла.

— Ота молодша акушерка сказала, що можна взяти м’яч в душ. Як гадаєш — це гарна думка чи ні?

— А мені звідки знати? Якщо вона так сказала…

— Ну, гаразд, тоді я зникаю.

Доки Лінка була під душем, Оскар спробував знову додзвонитися до її мами. Марно. Абонент тимчасово недоступний. Хлопець зітхнув. Немає ради.

І раптом почув крик.

— Ой! Рятуйте!

— Боже, що там із тобою? — вигукнув Оскар.

— Не заходь, не заходь!

Оце так. Вона там що, вже народжує?

— Піди по якусь санітарку й скажи, що я тут влаштувала потоп.

— Потоп?

— Так, тут по кісточки води.

Оскар полегшено засміявся. Краще вже це, аніж щось справді серйозне.

Прийшла якась молода дівчина зі шваброю. Навіть не вилаяла Лінку, лише головою похитала.

— Де це бачено, щоб м’яч класти під душ!