Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

Ця незламна й водночас цілком фальшива детермінованість імпонувала Вукміру.

Сам він був людиною імпульсивною і не мав довгострокових інтенцій. Саме тому обрав служіння Повзучому Хаосу, обравши його серед інших богів. Н’ярлатотеп давав йому волю робити те, що заманеться, те, до чого Вукмір відчуватиме поклик в той чи той конкретний період часу. Навіть перехід під крило Катудги не був злочином. Власне, це стало найпотужнішою та найризикованішою нагодою з усіх, що боги дарували (і будь-коли подарують) Вукміру. Чи міг він відмовитися? Так, Вукмір і на мить не повірив у обіцянки про безсмертя в кінці шляху. Про Марс, який вампіри повернуть, вигнавши звідти терран, про їхній союз із мі-го. Не тому що відчував обман, а тому, що це його не цікавило. Він народився й виріс у суспільстві, де омана була невід’ємною частиною правди, і vice versa. На «Сінано» його очікував величезний, неймовірно заплутаний та складний ритуал, та ще й з тисячами учасників, свідомих і несвідомих. Він просто не міг такого пропустити.

— Трясця його матері, — прошепотів один із матросів, один з двох у загоні неторкнутих вогнем. — Це що, наші?

Вукмір роззирнувся. Здається, це був ЦПК контура відведення — принаймні те, що лишилося від нього. І здається, він двічі став місцем бою. Тепер, оповитий важким димом, покручений і потрощений, він зробився склепом для двох десятків культистів, що, очевидно, вирішили зробити з цього місця укріплений рубіж. Хай би з ким вони зіткнулися, нападники діяли швидко та жорстоко. Мілош Вукмір не був військовиком і тому не міг оцінити, скільки людей і з яким озброєнням атакували ЦПК. Але як майстер ритуалів міг оцінити смертний жах, що його зазнали захисники. Якби Вукмір не знав, що це неможливо, то вирішив би, що саме Вогняні вампіри напали на цих бідолашних. Ні… Вампіри були тут дещо раніше. Але чи ті, хто знищили вампірів, і ті, хто вирізав культистів, — це одна сила? Ні, не схоже. Хоч би хто бився з вампірами, він мав мати принципово інше озброєння, іншу підготовку… А ще це мерзотне відчуття, що за тобою хтось спостерігає — пильно й невідривно. Власні п’ятнадцятеро бійців раптом здалися йому безглуздим жартом для тих, хто зараз чаївся у зануреному в темряву нутрі сектору. Ба більше, Мілош відчув власне безглуздя — бо як сліпий поперся у це пекло. На що він міг розраховувати? Що невеличким загоном бунтівників, у якому навіть не всі були солдатами, зможе здолати почвару, що тільки-но зжерла трьох Вогняних вампірів? Страх, відчуття майже втрачене за той нетривалий час перебування в стані циндри, повернувся. Фатаґва використав його та його людей як живця. Він виманює ворога, відволікає його… а сам Вукмір навіть не усвідомив цього, немов наказ позбавив його волі та здатності аналізувати.

У пасмах диму раптом проступила чиясь постать, довготелеса, але з коротким, кремезним торсом та замалою головою. Хтось із бійців, не вдивляючись, випустив по ній коротку чергу з гвинтівки. М’які кулі застукотіли пласталлю переділки, здіймаючи уздовж траєкторії свого руху подовжні вихори. Постать замиготіла й розчинилася в сірих клубках. Ніхто не чув, як упало тіло.

— Вукміре! — комунікатор на зап’ястку Мілоша ожив. — Чуєш мене? Забирайтеся звідти. Her…

— Іво? Що за лайно?

Комунікатор замовк, наче хтось заважав Боген говорити. Вукмір, власне, й не чекав на відповідь. Відбивши виклик, він оглянув свій загін. Його вигоріла оболонка розжарилася настільки, що навіть друге тіло, те, що існувало в іншому квантовому стані, відчуло жар цього вогню.

— Зараз почнеться, — вишкірився він. — Готуймося, збоченці!

Гучний постріл поглинув кінець фрази. Вогняний спалах розірвав димну заволоку, кинувши на підлогу одразу двох бійців. Їхні голови наче вибухнули хмарами чорних скалок, які злетіли і повисли в густому повітрі. Решта розсипалася, намагаючись відшукати укриття. Залунали постріли та короткі черги. Вукмір, охоплений крижаним, задушливим жахом, застиг на місці. Верескливе хихотіння забулькотіло в спаленій горлянці, коли з диму виступила нова постать — у масивних обладунках, зростом як марсіанин, але статурою як терранин. Y-подібний візор жеврів розпеченою бронзою. В руках він тримав якусь до біса прадавню переламну рушницю. Товсті пальці на диво вправно вивільнили стріляні гільзи з трьох люф, відкинувши їх геть, й так само спритно вставили на їхнє місце три картриджі, що їх до того невловним рухом витягли з контейнера на поясі. Кулі штурмових гвинтівок били просто у нього, але він навіть не намагався ховатися. Ті, що влучали, розплющувалися об броньовані пластини або рикошетили. Деякі ж немов просто проходили крізь нього, так ніби це була лише стереограма.

Рушниця клацнула, змикаючись, вистріливши майже в той самий момент. Вукмір відчув, як рій розжареного шроту проходить крізь його груди й живіт, трощить ребра, вивертає лопатки, роздирає те, що ще залишалося від внутрішніх органів.

Вукміра переконували, що при єднанні з вампіром його тіло перебуватиме в іншому шарі реальності, що згорить лише віддзеркалення, що відтоді його не зможуть поранити, страждати буде лише віддзеркалене тіло. Так воно й було — дотепер. Але зараз біль повернувся. Жахливий. Нестерпний.

Штурмовик переступив через тіло Вукміра. Картечниця відправилася за спину, тим часом револьвер закінчував розпочату нею роботу. Здавалося неймовірним, що така швидкість у поєднані з влучністю притаманні суто механічній зброї, настільки застарілій, що нею мали припинити користуватися ще до часів Дзіпанґу. Мілош був іще живий, коли все скінчилося — бій не тривав і хвилини. Штурмовик вивільнив стріляні гільзи, що повільно опустилися на пошматовані груди Вукміра. Цього разу він перезаряджав зброю швидко, але не блискавично. Поспішати йому було нікуди. Закінчивши, сховав зброю в кобуру.

Мілош хотів щось сказати йому, висловити своє захоплення, яке відчув, той захват, що опанував ним з першого ж погляду. Але горло не слухалося, заповнене гарячим, густим слизом. Він спробував поворушитися, звів голову, дивлячись, як здіймаються слабкі вогники над рваними ранами, як лущиться та відстає циндра, оголюючи чорно-червоне м’ясо, пульсуюче, вкрите кривавими бульбашками.

Простір-час за спиною Переможця викривився, наче провалюючись кудись у порожнечу. На місці цього провалля з’явилася палаюча блакитним полум’ям сфера. Звита з численних енергетичних потоків, у короні рентгенівських променів, майже чорна, але водночас сліпучо-осяйна.

Фатаґва.

Деякий час вони мовчки вивчали одне одного — Вічний Переможець та верховний жрець, втілення потойбічного і давнього богів, що обидва існували поза простором-часом цього мультивсесвіту. Вони не розмовляли, бо насправді не мали ані потреби, ані можливості в тому. Їхня розмова була обчисленням сплутаних кубітів дикого коду, що пульсував навкруги, аналізом одночасно сотень тисяч