Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

гри­си­ком, [105] лізло йо­му до рук та пха­ло йо­му свою го­лов­ку під па­ху, та­ке бу­ло пе­ще­не. А ро­зум­не бу­ло, а на їду та­ке доб­ре. Та­ке ма­ле, а бра­ло­ся ніби вже сінце їсти, вже ніби щось ми­ка­ло з-за дра­би­ни. Але та прок­ля­та Сой­ка… та прок­ля­та Сой­ка… її вар­то-та­ки за­раз на місці вби­ти! Скільки вже шко­ди во­на на­коїла! Скільки дро­бу по­роз­ди­ра­ла, ку­рей, ка­чок, раз і індич­ку: а скільки га­ла­су, ме­тушні за­во­ди­ла, і все че­рез од­но ніщо, пус­то та дур­но, не­на­чеб ба­чи­ла якісь стра­хо­ви­ща або інші при­ви­ди. Прок­ля­та со­ба­ка, ко­би за­мовк­ла вже раз на­завсіди!

Михайло по­тяг­нув її кілька разів ба­то­гом так, що во­на з півго­ди­ни ска­вуліла і кру­ти­ла­ся в своїй буді за місцем…

Шкода бу­ла за­ве­ли­ка, аби про­ти неї ос­та­ти­ся спокійним. А при­чи­ною бу­ла во­на. Пліт, що за­ми­кав ма­ле обійстя ко­ло бур­дея, був уже та­кож, мов обс­ку­ба­на гус­ка, ста­рий та нез­да­лий. Особ­ли­во ж те місце, де звіри­на зба­ви­ла­ся. Кілля вис­та­ва­ло з нього, мов ба­бині зу­би.

Він, Ми­хай­ло, мав ще на­весні - як при­хо­див на Ве­лик­день до­до­му - на думці по­ла­го­ди­ти той пліт, ли­ше не мав тоді до­волі ча­су. Кілька вільних днів, а потім свя­то, та й не бу­ло ко­ли й роз­мах­ну­ти­ся. Але те­пер він вже йо­го так не ли­шить. По­ла­тає йо­го, по­ла­го­дить, і все бу­де доб­ре. Так не мог­ло дальше ли­ши­ти­ся. Нині та­ка шко­да, завт­ра інша, а по­завт­ра мог­ло знов що інше скоїти­ся. А потім нас­та­не зи­ма, за­па­дуть сніги, і цілий пліт по­ва­литься на зем­лю. Як він йо­го підіпре, по­ла­тає, то пос­тоїть ще який­сь час. А як вер­не зовсім до­до­му, тоді інак­ше при­ло­жить до нього ру­ки. Ли­ше аби кілля тро­хи звідки роз­до­бу­ти. Все інше бай­ка.

- А «сусідній» ліс до чо­го? - спи­тав йо­го Са­ва з глум­ли­вим усміхом, вка­зу­ючи го­ло­вою на без­лис­тий ліс, що сто­яв нед­виж­но, мов вко­па­ний.- Від чо­го ліс? Кілька­над­цять ка­валків кілля та, як тре­ба, тро­хи й прут­тя, що роз­рос­та­ло­ся на вогкій часті лісу, і спра­ва скінче­на. Че­рез те ліс не зба­виться, а йо­го пан, чи хто він там є, не бідніє. А в нім бу­ло все, що бу­ло потрібно до за­го­ро­ди. Те­пер бу­ли ночі такі ясні та гарні, що мож­на кож­ну гілку розрізни­ти, і від бур­дея не на півсвіту відда­ле­ний. Збіжжя не бу­ло ко­ло лісу ніяко­го, щоб не­хай би хто ска­зав, мож йо­го по­то­ло­чи­ти, зем­ля бу­ла вок­ру­ги не­на­че об­го­ле­на, і сліди тра­ти­ли­ся на ній, як на льоду, лю­ди за­хо­ди­ли сю­ди ли­ше рідко; що мог­ло бу­ти тут ро­зумніше, як піти та наб­ра­ти всього, що потрібне? Ли­ше прав­да, не тре­ба би бо­яти­ся.

На ті сло­ва Ми­хай­ло усміхнув­ся, та й Са­ва усміхнув­ся і собі.

- Як ти не підеш, то я піду! - ска­зав він.- Мені все од­но! Кож­ний має шко­ду! Де­ре­во рос­те, а ху­до­би­на, як за­ги­не, то вже не вста­не!

Сава прав­ду мо­вив. Тро­хи кілля з «сусіднього» лісу а тро­хи прут­тя, і він ли­шить та­тові пло­ти­ще в по­ряд­ку. Те­пер і Са­ва охо­чий до ро­бо­ти, а там, як він піде знов до ка­сарні, оце лед­ве чи зро­биться пе­ред йо­го цілко­ви­тим по­во­ро­том.

«Ей, та ка­сар­ня, та ка­сар­ня! - по­ду­мав знов.- Ко­би він уже раз у своїм житті по­ба­чив­ся на волі, во­на не­на­че жит­тя за­га­ти­ла йо­му своїми му­ра­ми».

Надвечір вий­шов пе­ред бур­дей і розг­ля­дав­ся ціка­во. Звізди по­вис­ту­па­ли. Не­бо бу­ло ни­ми засіяне. Бу­ло яс­не й чис­те, яким бу­ває ли­ше в осінні ночі. Гли­би­на йо­го бу­ла без­меж­на. Наліво тро­хи ле­жав «сусідній» ліс. Не­на­че ве­ли­ка, знес­ла пля­ма, чорнівся на гладкій по­верхні землі і, зда­ва­ло­ся, сти­ха при­ма­ню­вав до се­бе.

Чи не бу­ло ти­хо? Сну­ва­ла­ся сю­ди яка людська ду­ша? Чи потрібно бу­ло хто знає скільки де­ре­ви­ни? Хотів хто ду­би ва­ли­ти? Ет, кілька­над­цять, ні, навіть не кілька­над­цять, а мо­же, ли­ше з де­сять ка­валків, і бу­ло би до­сить.

Але він че­рез та­та на­ду­му­вав­ся. Та­то не лю­бив, як хто ся­гав ру­кою по чу­же доб­ро. Все ка­зав: «Те, що ти візьмеш із чу­жо­го, му­сиш подвійно відда­ти, і навіть не бу­деш зна­ти, ко­ли відда­си!» Він сти­дав­ся та­та гірше, як ма­ла ди­ти­на.

- Ніяк іти в ліс, та­то дізнається! - ска­зав до Са­ви, що вий­шов за­раз за ним, за­би­ра­ючи­ся, як зви­чай­но, ве­чо­ром до Рахіри.

- Тата завт­ра не бу­де до­ма! Він іде до міста, щоб віднес­ти якусь ра­ту [106] до бан­ку!

- Хто ка­зав?

- Так ма­ма ка­за­ла! А ти маєш та­тові сповіда­ти­ся, що йдеш у ліс? - спи­тав Са­ва докірли­во. - Ану, як та­то по­ба­чить пліт по­ла­та­ний, чи ска­же сло­во? Врешті, як хо­чеш, мені що до то­го? Я не повішу­ся на плоті, хоч ти йо­го ро­би або не ро­би! - Здвиг­нув бай­дуж­но пле­чи­ма і пішов пильним кро­ком до се­ла.

- Ти все своє! - за­бур­мотів Ми­хай­ло пох­му­ро під но­сом.- Я знаю, що тобі все од­но!

Відтак про­май­нув йо­го пог­ляд побіжно по лісі. Він ле­жав уже за­ку­та­ний у теміні і ждав. Уже не­на­че ви­го­во­рив своє: «Піти взя­ти і зро­би­ти, що тре­ба! Що в лісі ро­биться, те не грішне!»

Ну, йо­му не тре­ба ба­га­то де­ре­ви­ни…

Його сер­це бу­ло ще пе­ре­пов­не­не жа­лем за дрібною ху­до­би­ною, що змар­ну­ва­ла­ся, і він відчув пот­ре­бу праці, не­на­чеб во­на ма­ла відшко­ду­ва­ти стра­ту, що лу­чи­ла­ся в гос­по­дарстві, та за­гоїти ра­ну. Потім він уже спокійно вер­неться на­зад до ка­сарні. А завт­ра йдуть та­то до міста… Мо­же би, й він пішов з та­том? Уже спов­на два місяці ми­ну­ло, як по­ки­нув му­ри. На кілька го­дин міг би йти. Приніс би що Анні. Від ча­су як го­во­рив із нею на са­моті в полі та потішав її, не го­во­рив із нею більше.

Тут проб­лис­ло йо­му мов світлом у душі: «Він бу­де го­во­ри­ти з та­том по до­розі про се­бе і про Ан­ну, бу­де го­во­ри­ти, аяк­же! І так уже за два дні свя­то­го Ми­хай­ла! А на са­моті уд­вох предс­та­вив би та­тові все крас­но, поп­ро­сив би та й здо­був би та­та на свою сто­ро­ну. Відтак мав би ли­ше з ма­мою упо­ра­ти­ся. Ура­ду­вав­ся сею дум­кою, мов здо­бут­ком… «Але чи доб­ре прис­ко­рю­ва­ти речі, що ма­ли свій оз­на­че­ний день на порішен­ня? - відго­моніло йо­му десь не­яс­но в гли­бині душі.- Че­ка­ти так дов­го на Ми­хай­ла, а те­пер два дні пе­ред Ми­хай­лом за­го­во­ри­ти?… Чи вий­де се на доб­ре?… Свя­тий Ми­хай­ло був йо­го пат­ро­ном…»

Щирість і по­божність так і за­пов­ни­ли на­раз йо­го мо­ло­ду ду­шу, так і скріпи­ли йо­го надію на доб­рий успіх у бу­ду­чо­му. Не­на­че в м'яких хви­лях блис­ку зад­ри­жа­ло в йо­го серці щас­тям. Йо­го ро­дичі бу­ли добрі. Хоч би що й ка­за­ли