Джон Вейн - Зима у горах

її з ока. Тож вона часто наполягала, щоб він привозив її сюди на суботу й неділю. А коли він повертався в понеділок до

Ліверпуля, вона залишалась у Карвенаї або десь поблизу. Блукала з етюдником і малювала. Казала, що вона художниця і вміє бачити гори. Як на мене, це не так уже й важко. Врешті йому сяйнула блискуча думка. Він купив їй цю каплицю і переробив її під студію. Та лихо було в тому, що вона не бажала проводити тут зиму. Ні тут, ні в Ліверпулі. Пройшла чутка, ніби вона поклала собі проводити зими в Марокко. У нього і там є контора.

Роджер спробував уявити Інге. Пряме біляве волосся, вперте підборіддя, досить тонкі губи. А містер Робертсон, мабуть, лисий і курить сигари. Роджер підійшов до стіни і обернув деякі з полотен проти світла. Всуціль абстрактні картини — беззмістовні, неоковирні й позбавлені перспективи.

—     Отже, вона не малювала гори.

—     Ні, вона тільки дивилася на них.

Роджер обернув полотна знову до стіни.

—     Мені пощастило, що вона випрохала в містера Робертсона цей притулок. Але скажіть мені, присилає він сюди кого-небудь перевіряти, чи все гаразд з його власністю?

—     Ключ на пошті. Але сюди ніхто не навідується.

Роджер нахилився і відчинив дверцята грубки. Там було

кілька грудок шлаку, а в піддувалі — повно золи. Фройлейн Інге навіть не потурбувалась почистити грубу після того, як востаннє витопила її.

—     Схоже, що грубка працює нормально.

—     Повинна працювати нормально,— відповіла Райанон.— Фройлейн не любить, коли щось не працює.

Роджер відчув, що за цим зауваженням криється ціла історія, якої він ніколи не знатиме, та він і не мав наміру цікавитись нею. Нехай містер Робертсон з Інге тішаться марокканським сонцем, а він тим часом знайде пристановище в їхній порожній каплиці, цьому любовному гніздечку, повному ерзац-творів абстрактного живопису. А привела його сюди Райанон, його добрий ангел.

—     Як ви гадаєте, що буде, якщо я тут оселюся?

Вона знизала плечима.

—     А що може бути?

—     Ну... виходячи з букви закону, я вчиню злочин. А дехто тут зрадів би, якби мене запроторили.

—     Ви маєте на увазі Діка Шарпа,— сказала вона.— Та для цього йому треба зв’язатися з містером Робертсоном. Бо намагатися витягнути фройлейн з Марокко серед зими — марна річ. Вона не приїде. А містеру Робертсону навряд чи сподобається, якщо хтось стромлятиме носа в його справи. Каплицю, певно, записано на його ім’я, але це зовсім не означає, ніби він хоче, щоб усі про це знали. У нього є дружина й діти, і йому треба пильнуватись.

«Це вже говорить реєстратор з готелю,— подумав Роджер.— Ніщо не сховається від її гострого ока. Така молода і така практична».

Він пройшов до дверей у ризницю, відчинив їх і зазирнув усередину. Ризницю було переобладнано на крихітну кухоньку з раковиною, кухонними шафами й акуратною плиткою на чотири конфорки.

—     Боже милий! Та це мені сниться!

—     Їм сюди провели електрику,— почувся ззаду голос Райанон.— її відключено рубильником. Але, гадаю, ви швидко його знайдете.

З раптовим, якимось гарячковим завзяттям Роджер, наче тер’єр, кинувся шукати: відчинив шафку під раковиною і став навколішки, щоб обстежити всі темні закутки. І за мить знайшов те, що шукав: дві акуратні пробки й рубильник. Один порух рукою вниз — і лічильник запрацював з невідворотністю долі. Тепер поставлено останню крапку. Вони перетворилися на злочинців.

Він обернувся до Райанон.

—     Ви розумієте, що ми робимо? Ми співучасники в злочині. Я вже встиг розбити вікно, ми зайняли чуже помешкання, а зараз крадемо електрику.

Вона спокійно, незворушно дивилась на нього, жодна рисочка не здригнулася на її обличчі. Чи не надто далеко він зайшов? Зрозуміла річ, він був не від того, щоб вплутати, глибше втягти її в що пригоду, хай би як дорого йому довелося за неї розплачуватись. І її безтурботне, хоч і насторожене обличчя сказало йому, що вона чудово все розуміє.

—     Вам же треба десь жити,— спокійно мовила вона,— і не ви винні, що вам довелося вибратися від місіс Опори Джонс. Якщо ті люди, хто вони не є, подбають про те, щоб жодна хазяйка не взяла вас на квартиру, то ви просто змушені мати якесь житло.

—     Спасибі, що ви так логічно все виправдали. Тепер мені залишається тільки перебратися до цієї каплиці й чекати, поки вони однієї темної ночі прийдуть сюди й переріжуть мені горлянку. Ніхто не почує мого крику там унизу, в селищі.

Вона заперечливо похитала головою.

—     Вони цього не зроблять. Далі залякування домогосподарок не підуть. Дік Шарп — якщо за всім цим стоїть він — може знайти собі молодих шибайголів, які поб’ють вікна й заляпають що-небудь фарбою, але ризикувати сісти за грати років на двадцять — зовсім інша річ.

—     Звучить заспокійливо.

Вони повернулися до основного приміщення. Під стелею горіла люстра на три лампочки. Очевидно, фройлейн Інге не вимкнула тут світла, а відключила електрику рубильником на кухні. Затримавшись у дверях, Роджер уважніше роздивився приміщення. Як на житлове помешкання, воно було величезне, а як на місце релігійних зібрань — маленьке. Внаслідок цього виникало враження якоїсь двоїстості. Очевидно, й тоді, коли каплиця перебувала в розквіті свого культового життя, в пій відчувалося щось домашнє. І коли який-небудь похмурий проповідник вибирався на кафедру (яку нині було розібрано і, без сумніву, порубано на дрова, а височіла вона, мабуть, в найдальшому від дверей кінці, там, де зараз стояв він, Роджер), навіть тоді кафедра, певно, важила тут не більше, ніж дідівське крісло в якій-небудь просторій фермерській оселі. Більшість робітників — каменярі та їхні родини,— безперечно, ходили до великої каплиці в селищі; Роджер, поринувши в задуму, бачив перед собою їхній темний недільний одяг, їхні бакенбарди, розважливоликих жінок в очіпках, чув грім їхніх молитов, що КОТИВСЯ горами