Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

небі. Швидко і далеко. Що ще? Загалом люди створили дуже багато різних машин та пристроїв, аби вони виконували різну роботу. Орали, наприклад, сіяли, копали, піднімали, ну, практично, для всього на Землі є машини. Ще придумали такі штуки, щоб можна було розмовляти один з одним, перебуваючи далеко. Та багато ще всього. Давай коли-небудь разом вирушимо на Землю, там я тобі все покажу і розкажу.

— Та ти такого тут порозповідав, що я нічого не зрозумів. Одні дива якісь. Ну, та це й не так важливо зараз. Тобі треба тепер вчитися жити тут, на Франі. А якщо зовсім буде тут погано, тоді й махнемо до тебе на Землю, — весело сказав Зонколан, вирішивши не морочити собі голову розумінням земних чудес.

Два дні пролетіли швидко. Вони гуляли, говорили, їли і нічого не робили. Зонколан знову витратив кілька годин на вправи з мечем, а Нік просто насолоджувався останніми годинами спокійного життя. Це була прекрасна коротка пауза, проміжок, перехід від одного життя до іншого. Його тішило, що ось так, випадково, випали два таких тихих приємних дні, аби він міг усвідомити і звикнути до того, що все змінилося, все починається з чистого аркуша.

Збори в них не відібрали багато часу. У Зонколана нічого із собою не було, а Нік не розбирав сумки. Дорога в замок пролетіла непомітно. Вони нікуди не поспішали, тому гнати коня не було сенсу. Кілька разів зупинялися на невеличкі привали, не стільки для того, щоб відпочити, а щоб розім’яти ноги та щоб Зонколан викурив із задоволенням ще одну сигару і зробив ковток смачного коньяку. До замку маг під’їжджав доволі «теплим» і веселим після випитого. Половини коньяку вже не було.

Вони під’їхали до центрального входу в Замок. Минулого разу, бігаючи за магом по темних коридорах замку, Нік зовсім не зміг його роздивитися. Тепер він відкрився перед ним у всій красі. Навіть незважаючи на те, що вже починало темніти, Нік з неприхованим захопленням розглядав будівлю. Він бачив у своєму житті багато замків в подорожах по Європі, але то були просто порожні пам’ятки архітектури. А зараз перед ним був найсправжнісінький замок. Він був не надто великим, хоча Нік бачив тільки фасад, але і те, що відкривалося, було красивим, стародавнім та потужним. Вочевидь, творці замку будували його не тільки як місце для проживання, але й як невелику фортецю на випадок небезпеки. З боків від входу височіли дві невеликі башточки із наглядовими майданчиками та бійницями для стрільців.

— Ніку, ну що ти там, заснув? — вже майже кричав Зонколан. — Ще надивишся. Ходімо в замок. Я покажу тобі твою кімнату і познайомлю з нашими.

— Так. Вже іду, — очунявся учень та поспішив всередину.

Нік йшов по сірому коридору замку. За два дні він вже встиг вивчити майже всю будівлю, хоча спочатку йому здавалося, що ніколи не зможе розібратися в однакових сірих лабіринтах. Як розповідав Зонколан, в Тротсі були замки значно більші, особливо Школа і королівський замок в Оері. Але той, що належав клану, був дуже старий. Весь час до нього прибудовували нові частини, тож з часом він перетворився на плутанину коридорів і кімнат. Щоб не заблукати, Нік час від часу визирав у вікна на вулицю, орієнтуючись по видам за вікном. Зараз він прямував зі своєї кімнати на кухню, щоб підкріпитися. Спочатку в коридорі попереду зазвучав знайомий голос, а вже за декілька секунд Нік мало не налетів на Зонколана.

— А, це ти, Ніку! — сказав Магістр, розгледівши, хто налетів на нього. — Ти куди прямуєш?

— Та ось вирішив побалувати себе чимось смачним на кухні.

— Так до обіду не більше години. Нічого перебивати апетит. Ходімо до мене, побалакаємо.

— Ну, в принципі я не сильно голодний. Можна і до тебе.

— Чудово! Пішли. Я лишень на пару хвилин заскочу до майстра Ріока. Він щось хотів з’ясувати з приводу нашого завтрашнього від’їзду.

Минувши кілька поворотів і піднявшись на поверх вище, вони прийшли до кабінету майстра Ріока. Якщо всі маги, що жили в замку, мали свої кімнати, то майстер Ріок мав не тільки свої апартаменти, а й робочий кабінет, де зі своїми помічниками вів господарство всього клану. У робочому кабінеті Нік вже був, а зараз Магістр притягнув його до особистих апартаментів скарбника.

— Так, ти почекай мене тут. Ріок не дуже полюбляє, коли я до нього з кимось приходжу. Я швидко, — сказав Зонколан і зник за дверима.

Нік не любив стояти на місці і чогось чекати. Тому почав ходити по коридору вперед-назад. Сорок кроків в одну сторону, сорок — в іншу. Він уже дванадцять разів пройшов цю відстань і почав злитися, коли почув чиїсь кроки. Він зупинився поряд з дверима в покої майстра Ріока, притулився до стіни, зробивши безтурботний вираз обличчя. З-за рогу з’явився маг. Нік з подивом побачив, що це була молода жінка, одягнена в одяг мага. На грудях був символ клану й знак Магістра. Нік здивувався, що маг та ще й ступеню Магістра була такою молодою. Вона наблизилася, і Нік зміг розглянути її зблизька. Крім того, що магеса була молодою, вона була ще й напрочуд вродливою. Правильні красиві риси обличчя, вилиці, що трохи виступають, темне волосся до плечей, великі сірі очі і чуттєві губи. Нік, який себе вважав підкорювачем жінок, на мить впав у ступор. Напевно позначилося тривале проживання у Ліни і відсутність романів. Магеса пройшла повз, недбало кинувши на нього погляд. Цей швидкоплинний погляд обпік і включив мозок Ніка.

— Оце так краля! — сказав тихо Нік, але так, щоб магеса почула його. Колишня впевненість повернулася до нього, запустивши адреналін в кров. — Ух, які гарні маги, виявляється, тут живуть.

Магеса пройшла повз нього, ніяк не відреагувавши на репліку. Але він знав, що вона його почула.