Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

бути трохи марудним, запевняю вас, але наразі його негнучка шия — це лише на добре. Він би ні за що не дозволив комусь підмінити реліквію фальшивкою, а справжні не покажуть нічого неіснуючого.

Обурена їхньою неповагою (назвати архієпископа «старим занудою»!), я втратила можливість попросити пояснення: навіщо комусь знадобилося би показувати заразу, якби її там не було? Марек уже гнав свого коня шпорами вперед. Королевин віз із гуркотом спускався пагорбом за ним, і хоча обличчя глядачів у натовпі були завзятими та жвавими від цікавості, вони відійшли від нього, наче хвиля, що сходить із берега, зберігаючи чималу відстань від коліс. На багатьох із них я бачила дешеві невеличкі обереги проти зла, а доки ми йшли, багато з них хрестилися.

Королева сиділа, не дивлячись у жоден бік і не соваючись, а лише хитаючись уперед і назад у такт рухові воза. Кася, яка близько підсунулася до неї, швидко озирнулася на мене, а я глянула на неї у відповідь такими ж великими очима. Ми ніколи в житті не бачили стільки народу. Люди товпилися довкола мене достатньо близько, щоб злегка торкатися моїх ніг, незважаючи на великі підкови моєї кобили.

Коли ми наблизилися до майданчика, солдати пропустили нас крізь стрій, а тоді оточили нас, наставивши на нас піки. Я збентежено усвідомила, що посеред майданчика встановлено високе кострище, а під ним — купа соломи і труту. Я потягнулася вперед і збентежено торкнулася Соколового рукава.

— Перестань прикидатися переляканим кроликом, сядь прямо й усміхайся, — прошипів він мені. — Зараз нам менш за все потрібно дати їм якусь підставу надумати собі, ніби щось не так.

Марек поводився так, ніби взагалі не бачив гострих сталевих вістрів менш ніж за два фути від своєї голови. Він спішився, змахнувши плащем, який купив за кілька містечок до цього, і пішов знімати королеву з воза. Касі довелося допомогти їй з другого боку, а потім вона, коли Марек покликав її нетерплячим жестом, злізла за королевою.

Я цього ще не знала, та настільки великий натовп видавав безупинний рухливий звук, наче річка, бурмотіння, що здіймалося й падало, не перетворюючись на окремі голоси. Але тепер запала цілковита тиша. Марек повів королеву, на якій досі було золоте ярмо, сходами на майданчик, і підвів її до священика у високій шапці.

— Шановний архієпископе, — сказав Марек; його голос лунав ясно та гучно. — З величезним ризиком мої супутники та я звільнили королеву Польні зі злих лабетів Пущі. Тепер я уповноважую вас повністю оглянути її, випробувати її всіма вашими реліквіями та силою своєї визначної посади: переконайтеся в тому, що в ній немає ознак зараження, яке може розповсюдитися та вразити інші невинні душі.

Звісно, саме для цього й перебував тут архієпископ, але я не думаю, що йому було до вподоби, що Марек повернув це так, ніби все це було його ідеєю. Він стиснув вуста в тоненьку риску.

— Не сумнівайтеся, що я це зроблю, ваша високосте, — холодно сказав він, а тоді повернувся й махнув рукою. До нього підійшов один із ченців — невисокий збентежений на вигляд чоловік у простій брунатній одежині, з темним волоссям, обстриженим довкруж його голови кружальцем. Очі в нього були величезні та кліпали за великими окулярами в золотій оправі. У руках він тримав довгу дерев’яну скриньку. Він відкрив її, і архієпископ сягнув усередину та вийняв обома руками тонку сяйливу решітку із золота і срібла, дуже схожу на сітку. Увесь натовп схвально загудів; у весняному листі зашелестів вітер.

Архієпископ підняв сітку й заходився молитися, довго та лунко, а тоді повернувся й накинув сітку королеві на голову. Сітка легко опустилася на неї, а її краї розгорнулися, спавши до королевиних стіп. Далі чернець здивував мене, зробивши крок уперед, поклавши руки на решітку й заговоривши.

— Їластус космет, їластус космет вестуо палта, — розпочав він і звідси пішов далі; це заклинання текло у дроти сітки й запалювало їх.

Світло зусібіч заповнило все тіло королеви, осяявши її. Вона світилася на майданчику, тримаючи голову прямо та палаючи. Це світло не було схожим на світло «Виклику». Це був холодний ясний блиск, жорстокий і болючий. Це світло нагадувало про пізнє повернення додому посеред зими, коли бачиш, як у вікні сяє лампа, кличучи додому; це було світло, сповнене любові й тепла. Натовпом прокотилося зітхання. Навіть священики на мить відступилися, щоб просто подивитися на сяйливу королеву.

Чернець не прибирав руки із сітки, невпинно вливаючи чари. Я кóпала свою кобилу, поки вона знехотя не підібралася ближче до Соколового коня, та схилилася із сідла, щоб прошепотіти:

— Хто він такий?

— Маєш на увазі нашого ласкавого Пугача? — перепитав він. — Отець Балло. Він, як ти можеш здогадатись, улюбленець архієпископа: нечасто можна знайти м’якого й покірного чаклуна, — його слова звучали зневажливо, але мені чернець не здавався таким уже м’яким: він здавався стривоженим і незадоволеним.

— А та сітка? — запитала я.

— Ти ж, звісно, чула про вуаль святої Ядвіги, — промовив Сокіл, настільки недбало, що я роззявила рот, витріщившись на нього. Це була найсвятіша реліквія у всій Польні. Я чула, що вуаль виносили тільки тоді, як коронували королів, аби довести, що вони вільні від будь-якого впливу зла.

Тепер натовп тиснув на солдатів, аби підійти ближче, і навіть солдати були зачаровані; кінці їхніх пік здіймались у повітря, тим часом як вони дозволяли підштовхнути себе ближче. Священики перевіряли королеву дюйм за дюймом, нагинаючись, аби прискіпливо роздивитися пальці на її ногах, витягуючи кожну руку, щоб оглянути пальці на них, пильно дивлячись на її волосся. Та ми всі бачили, як вона сяє, сповнена світла; у ній не було жодної тіні. Один за одним священики підвелися та захитали архієпископові головами. Навіть суворість на його обличчі, яке виражало зачудування світлом, м’якшала.

Коли вони завершили свій огляд, отець Балло обережно зняв вуаль. Священики принесли й інші реліквії, і я їх тепер упізнала: пластинка з обладунку святого Казимира, колись проколота зубом Кралійського дракона, якого він убив; кістка з руки святого Фірана у скриньці із золота і скла, почорніла від вогню; золота чаша, яку святий Яцек урятував із каплиці. Марек накладав королевині руки на кожну, одну за другою, а архієпископ молився над королевою.

Вони повторили кожне випробування над Касею, та вона натовпу не цікавила. Усі притихли, щоб подивитися на королеву, але доки священики перевіряли Касю, усі люди шумно балакали, непокірніші за будь-який натовп, який я бачила, дарма що при стількох святих реліквіях і самому архієпископі.

— Від кралійської юрби навряд чи можна очікувати більшого, — заявив Соля, помітивши майже вражений вираз мого обличчя. Стовпищем навіть ходили продавці випічки, розносячи свіжі булочки, а ще мені з коня було видно двоє підприємливих