Кейт Мосс - Лабіринт

Parfait знав, що їм кінець. Не варто чекати милосердя від таких людей, як оці, адже ними рухає ненависть, невігластво і фанатизм. На християнській землі ще ніколи не було такої армії. Parfait не повірив би, якби не бачив усього на власні очі. Він мандрував на південь паралельно з військом. Він бачив, як річкою Роною пливли величезні незграбні баржі з дерев’яними скринями, оббитими сталевими обручами, в яких зберігалися святі реліквії, що ними благословляли хрестовий похід. Копита тисяч коней та їхні вершники здіймали неймовірно велику хмару пилу, що огортала все військо.

Із самого початку походу міщани й селяни міцно замикали брами своїх обійсть і спостерігали з-за мурів укріплень, молячись, щоб військо обминуло їх. Оповідки про дедалі більшу жорстокість та жах переходили з вуст в уста.

Подейкували і про дощенту спалені хутори, мешканці яких чинили опір мародерам. Віруючих катарів звинувачували в єресі і спалювали на вогнищі. Якось було вирізано цілу юдейську громаду в Монтельмарі — усіх чоловіків, жінок та дітей, а їхні скривавлені голови виставили на палях навколо стін міста на поживу крукам.

У Сен-Поль-де-Труа Шато велика група гасконських горлорізів розіп’яла катарського священика. Вони прив’язали його до саморобного хреста, зробленого з двох шматків дерева, зв’язаних докупи мотузкою, і пробили його руки цвяхами. Вага тіла тягла його додолу, але він таки не зрікся і не відступив від своєї віри. Занудьгувавши від тривалої й повільної страти, солдати розрізали священикові живіт і залишили гнити просто так.

Ці та інші випадки варварства заперечував абат Сіто та французькі барони, інколи їх приписували дезертирам. Проте, нині ховаючись у пітьмі, parfait усвідомив, що всі слова сюзеренів, церковників та папських легатів нічого не варті. Він відчував кровожерне дихання чоловіків, що загнали їх у цей малесенький куточок володінь Князя темряви.

Нарешті parfait розпізнав Зло.

Зараз він міг лише врятувати душі своїх послідовників, щоб вони сміливо глянули в обличчя Господа. Їхній перехід із цього світу до іншого буде нелегким.

Поранений усе ще залишався при пам’яті. Він щось тихо шепотів, але його шкіра вже посіріла, передвіщаючи швидку смерть. Катарський священик поклав руки пораненому на чоло, виконуючи останній ритуал їхньої релігії, і промовив слова consolament (розради).

Решта вірних узялися за руки й почали молитися:

— Святий Отче, Боже добрих сил, Ти, який ніколи не обманює, який ніколи не сумнівається й завше каже правду, даруй нам знання...

Вояки вже виламували двері, глузуючи з катарів. Невдовзі їх знайдуть. Наймолодша з парафіян, дівчинка років чотирнадцяти, почала плакати. Сльози безнадії тихо текли по її щоках.

— ...дай нам знання, яким володієш Ти, щоб любити те, що Ти любиш, оскільки ми не належимо цьому світу, а цей світ не створено для нас, і нам страшно зустрічати смерть у цьому царстві чужого бога.

Parfait підвищив голос, коли балка, яка тримала зачиненими двері, розламалася навпіл. Скалки деревини, гострі, неначе наконечники стріл, увіп’ялися у стінах комори. Солдати увірвалися всередину. Священик нарахував десять озброєних мечами чоловіків.

Він глянув на їхнього начальника, який зайшов останнім. То був високий чоловік із блідим худющим обличчям та порожніми очима, він поводився вельми спокійно і стримано, на противагу своїм запальним та недисциплінованим підлеглим. Його оточував ореол жорстокої влади: цей вояк звик, аби йому корилися.

Згідно з його наказом, утікачів витягли зі схованки. Начальник підняв руку і встромив свого меча просто у груди parfait. Якусь мить він пильно дивився на священика, і в його сірих кам’яних очах світилося презирство. Француз знову здійняв руку і вдарив старого катара мечем у потилицю. На солому бризнула червона кров і сірий мозок.

Після вбивства священика серед його вірних почалася паніка. Дехто намагався втекти, але земля була слизькою від крові. Один з вояків схопив жінку за волосся і встромив меча їй у спину, її батько хотів заступитись, але хрестоносець розвернувся і перетнув його навпіл. Очі чоловіка широко розплющилися від болю, коли солдат, видерши меч, штовхнув ногою насаджене на лезо тіло.

Наймолодший з вояків відвернувся й виблював на солому. За кілька хвилин усі чоловіки-катари лежали мертвими. Очільник загону наказав схопити двох старших жінок і витягти їх на вулицю. Він залишив тільки дівчинку та хлопця-вояка, якого щойно знудило. На цих дітях він мав відігратися досхочу.

Дівчинка відвернулася, її очі були сповнені страху. Начальник тільки вишкірився. Він не поспішав, а вона не мала куди тікати. Обійшовши її, неначе вовк, що розглядає свою здобич, він раптом ударив без попередження, схопив її за горло і загатив головою у стіну, а потім розірвав на ній сукню. Дівчинка голосно закричала, намагаючись виборсатися і втекти. Тоді він тріснув її кулаком у щелепу, задоволено відчуваючи хрускіт кісток під пальцями. Її ноги обм’якли, і вона сповзла вниз, залишаючи на дерев’яній стіні кривавий слід. Вояк нахилився над нею і роздер їй сорочку, розірвавши матерію одним рухом зверху донизу. Дівча знову заплакало, коли він закотив спідниці їй до пояса.

— Не можна дозволяти їм плодитися і приводити у цей світ таких, як вони самі, — промовив він холодно, витягаючи ніж із піхв.

Він не збирався бруднити