Маріо Пьюзо - Сицилієць

знаєш, що сталося в Палермо після того, як ти вчора поїхав? Хтось намагався вивести Кроче з гри. Перелізли через стіну, убили чотирьох його охоронців. Сам дон утік. То що відбувається, чорт забирай?

— Господи, — зронив Майкл. Він пам’ятав, якими пересторогами дон Кроче оточив готель. — Гадаю, то був наш приятель Ґільяно. Сподіваюся, ви з батьком знаєте, що робите. Я такий утомлений, що й думати не можу.

Клеменца підвівся, поплескав його по плечу.

— Майкі, поспи трохи. Коли прокинешся, познайомишся з моїм братом. Чудовий чоловік, схожий на твого батька — такий же розумний, такий же міцний, і він у цій частині країни справжній бос, забудь про того Кроче.

Майкл роздягнувся, ліг у ліжко. Він не спав уже більш ніж тридцять годин, і все одно його розум був неспокійний, не давав спочинку тілу. Він відчував спеку вранішнього сонця, хоч і зачинив важкі дерев’яні віконниці. Важко пахнули квіти й лимонові дерева. Майкл обмірковував події останніх днів. Як Пішотта та Андоліні могли так вільно пересуватися? Чому Ґільяно, схоже, у найменш прийнятний для цього час вирішив, що дон Кроче — його ворог? Такі помилки не властиві сицилійцям. Зрештою, він сім років прожив у горах вигнанцем, цього було достатньо. Йому, певно, хотілося кращого життя, яке він не міг мати тут, але в Америці воно було цілком реальне. І це точно входило до його планів, інакше він не відправив би свою вагітну наречену поперед себе. Раптом йому спало на думку, що відповідь на всі ці загадки в тому, що Ґільяно заповзявся піти у свій останній бій. Його не лякала смерть тут, на рідній землі. Різні плани, різні змови спліталися до остаточного задуму, про який Майкл ніяк не міг знати. Тож мусив бути готовий до всього, адже Майкл Корлеоне не хотів помирати на Сицилії. Він не був частиною цього конкретного міфу.

Майкл прокинувся у своїй просторій спальні, відчинив віконниці, які хитнулися назовні, на білий кам’яний балкон, що мерехтів під сонцем ранку. Під балконом глибоким синім килимом до самого виднокраю простягалося Середземне море. Воду пронизували багряні пасма — то рибалки на човнах зникали з очей. Майкл кілька хвилин спостерігав за ними, зачарований красою моря та величних скель Еріче на північному узбережжі.

Кімнату заповнювали великі, по-сільському прості меблі. На столі стояли синя емальована миска та глек із водою, на спинці стільця висів грубий коричневий рушник. Стіни прикрашали картини, що зображували святих та Діву Марію з немовлям Ісусом на руках. Майкл вмився й вийшов із кімнати. Унизу сходів на нього чекав Пітер Клеменца.

— О, тепер ти краще виглядаєш, Майкі, — мовив він. — Добрячий обід поновить твої сили, тоді можна буде й про справи поговорити.

Він провів Майкла на кухню, де стояв довгий дерев’яний стіл. Вони сіли, стара жінка в чорному, наче чаклунка, з’явилася біля плити, налила два горнятка еспресо й подала їм. Тоді так само магічно нізвідки дістала тарілку з яйцями та ковбасою, поставила її на стіл. З пічки вийняла великий, схожий на сонце буханець хліба із засмаглою скоринкою, тоді зникла в кімнаті за кухнею, не прийнявши Майклової подяки. Саме тоді в кімнаті з’явився чоловік. Він був старший за Клеменцу, утім такий на нього схожий, що Майкл одразу зрозумів: це дон Доменік Клеменца, брат Пітера. Дон Доменік був зовсім інакше вбраний. На ньому були чорні оксамитові штани, заправлені в грубі коричневі чоботи, біла шовкова сорочка з брижами на рукавах і довгий чорний жилет, на голові — кептар. У правій руці чоловік тримав батіг, який кинув у куток від дверей. Майкл підвівся, щоб привітатися з ним, і дон Доменік Клеменца розкрив йому свої дружні обійми.

Вони разом сіли за стіл. Дон Доменік поводився з природженою гідністю та владністю, які нагадували Майклові про батька, так само як і старомодна ввічливість. Пітер Клеменца помітно захоплювався старшим братом, а той ставився до нього з тою поблажливою приязню, яку старший може виявляти до легковажного молодшого. Це вразило Майкла й розважило, адже в Америці Пітер Клеменца був найдовіреніший і найнебезпечніший caporegime[9] його батька.

Дон Доменік мовив поважно, але з іскоркою в очах:

— Майкле, для мене велика приємність і честь те, що твій батько, дон Корлеоне, віддав тебе під мою опіку. Ти можеш допомогти мені розгадати одну загадку. Оцей мій негодящий брат — невже він справді має такий успіх в Америці, як розповідає про те? Невже він піднявся так високо, цей мій молодший, якому я ніколи не міг довірити навіть свиню зарізати? Невже дон Корлеоне справді зробив його своєю правою рукою? Він каже, що керує більш ніж сотнею людей. Як я можу в це повірити?

З цими словами він лагідно поплескував брата по плечу.

— Усе правда, — відповів Майкл. — Батько завжди казав, що продавав би оливкову олію, якби не ваш брат.

Усі засміялися.

— А я без нього провів би більшу частину життя у в’язниці, — сказав Пітер Клеменца. — Він навчив мене думати, а не відразу хапатися за зброю.

Дон Доменік зітхнув.

— Я всього лише бідний фермер. Так, сусіди приходять до мене по пораду, і тут, у Трапані, кажуть, що я людина важлива. Мене називають Невірним, бо я не слухаюся дона Кроче. Можливо, це не надто розумно, можливо, Хрещений батько знайде спосіб краще порозумітися з доном Кроче. Але для мене це неможливо. Може, я і Невірний, але тільки для тих, хто не має честі. Дон Кроче збуває інформацію уряду, а для мене це infamita.[10] Байдуже, які він має