Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Все ясно 📚 - Українською

Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Все ясно" автора Джонатан Сафран Фоєр. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 96
Перейти на сторінку:
— попросив він, — як вона думає, чи можуть вони знати щось про Августину». — «Чи вони шось знають про Августину?» — «Та ні, — сказала вона, — вони ж такі старі. Взагалі нічого не пам'ятають. Я знаю, що ще кілька євреїв з Трохимброда лишилися живі, але не знаю, де вони всі зараз. Люди пороз'їжджалися. Я знала чоловіка з Колок, який утік від нацистів, але з тих пір більше нікому не сказав ні слова. Ніби йому хто рота зашив — отак». Я сказав це герою. «Поїдеш з нами? — запитав Дєд. — Ми будемо про тебе дбати, будем тобі палити зимою». — «Ні», — сказала Августина. «Та поїхали, — сказав він знову, — тут же неможливо жити». — «Я знаю, — сказала вона, — але…» — «Все залежить тільки від тебе». — «Ні». — «Ну, давай». — «Ні». — «Ти ж можеш…» — «Не можу». Тиша. «Зачекайте хвилинку, — сказала вона, — я хочу йому дещо подарувати». Тут я усвідомив, шо так, як ми не знаємо її імені, так само і вона не знає імен Дєда і героя. Тільки моє ім'я. «Вона пішла всередину, шоб принести якусь річ для тебе», — сказав я герою. «Та вона просто не знає, шо для неї було би добре, — бурмотів Дєд, — вона ж не для цього вижила. Якшо вона тут лишиться, то цим вона себе уб'є». — «Може, інколи вона все-таки щаслива? — припустив я. — Ми ж не знаємо, як на мене, сьогодні вона була щаслива». — «Та вона й не бажає щастя, — сказав Дєд, — вона може жити тільки коли їй сумно. Вона хоче, шоб ми каялися, шоб сумували за нею, а не за іншими». Августина вийшла з будинку з ящиком, на якому синім олівцем було написано НА ВИПАДОК. «Ось», — сказала вона герою. «Вона хоче, шоб ти це взяв», — переклав я йому. «Я не можу», — сказав він. «Він каже, шо не може взяти це». — «Він мусить». — «Вона каже, шо ти мусиш». — «Я не могла зрозуміти, чому Риф-ка заховала свою обручку в глечик і нащо сказала потім мені „На випадок". На випадок, а далі що? Для чого?» — «На випадок, якшо її уб'ють», — сказав я. «Так, але що далі? Чому обручка мала залишитися?» — «Я не знаю», — сказав я. «Так запитай його». — «Вона питає, чому її подружка сховала перстень, коли знала, шо її уб'ють?» — «Тому що тоді залишиться доказ, що вона існувала», — сказав герой. «Ш-шо?!» -«Доказ. Документ. Свідчення». Я переклав Ав-густині. «Але для цього обручка не потрібна. Люди все пам'ятають і без обручки. А коли вони забувають або помирають, то про обручку вже ніхто й не згадає». Я переклав герою. «Але обручка може послужити нагадуванням, — сказал він, — щоразу коли ви дивитеся на неї, то пригадуєте подругу». Я переказав Августині слова героя. «Ні, — відповіла вона, — я думаю, що вона мала на увазі цей випадок. Коли хтось приїде одного дня й буде шукати». Я так і не догнав, кому вона це зараз каже — мені чи герою. «Ага, — підхопив я, — і тоді ми будем мати шо знайти». — «Ні, — сказала вона, — це не обручка існує для вас, це ви існуєте задля обручки. Не вона — для вас, а ви — для неї». Вона порилася в кишені халата й витягнула перстень. Далі вона спробувала натягти її героєві на пальця, але перстень не був у гармонії з його руками, тоді вона спробувала надіти на його найменший палець, але він все одно не гармоніював. «У неї були малі руки», — сказав герой. «Вона мала малесенькі ручки», — переклав я. «Так, — сказала Августина, — дуже маленькі». І вона знову намагалася надіти йому перстень на маленький палець, намагалася дуже наполегливо, так шо, я вважаю, герою довелося зазнати різного болю, хоча він не подавав виду. «Не підходить», — сказала вона й коли забирала перстень, то я помітив, шо він порізав героя довкола пальця.

«Треба їхати дальше, — сказав Дєд, — вже час рушати». Я переклав це герою. «Скажіть їй ще раз дякую». — «Він дякує вам», — сказав я. «І я вам дякую», — вона знову почала плакати. Вона плакала і коли ми приїхали, і плакала, коли вже від'їжджали, але коли ми були там, вона не плакала. «Можна питання», — озвався я. «Звісно», — сказала вона. «Ви знаєте, шо мене звати Саша, а він — Джонатан, а псина — Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, а он Дєд — його звати Алекс. А як звати Вас?» Вона на хвилину затихла, потім сказала: «Ліста». А далі додала: «А можна я запитаю?» — «Так, звичайно». — «Війна вже закінчилася?» — «Не зрозумів?» — «Я…» — прошепотіла чи почала шепотіти вона, але тут мій Дєд зробив таке, чого я аж ніяк не сподівався: він узяв Августину за руку й поцілував її в уста. І тоді вона повернулася від нас до хати. «Мені треба піти й подивитися до дитини, — сказала вона, — воно вже плаче».

Закоханість, 1934 — 1941

Громада Приземлених і далі наймала діда, так що він перетворився на свого роду ескортну службу, хлопчика на виклик для всіх удів та немічних жінок штетля; він навідував їх кожного тижня, і вже за якийсь час мав достатньо грошей, щоби почати думати про власну сім'ю чи щоби його сім'я почала думати про його майбутню сім'ю.

Так гарно бачити, що ти робиш людям добре, — сказав йому батько одного дня, якраз перед тим, коли хлопець збирався відвідати цегляний будиночок вдови Ґолди Р., котра жила біля Правостійної Синагоги, — ти зовсім не такий лінивий хлопчик-циганчук, як ми думали.

Ми дуже гордимося тобою, — сказала йому мати, хоча й не поцілувала його, як він сподівався. То тому, що Батько тут, — подумав собі малий, — якби не він, то вона б напевне мене поцілувала.

Батько підійшов ближче, поплескав хлопця по плечу і сказав йому, не знаючи, про що говорить: Роби так і далі, малий.

Перш ніж кохатися з ним, Ґолда завішувала всі дзеркала.

Двічі вдова Лія Г., до якої він приходив тричі на тиждень (навіть після весілля), не просила в нього нічого, лиш серйозного ставлення до свого підстаркуватого

1 ... 68 69 70 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все ясно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все ясно"