Еріх Марія Ремарк - Три товариші

посмішкою, з обпаленим на сонці носом і з непокірною білою чуприною… голова останнього романтика.

— Готфрід?! — вигукнув Альфонс. — Ти? Персонально? Друже, який мені день бог послав! Іди сюди, дай притиснути тебе до серця!

— Зараз ти побачиш дещо незвичайне, — сказав я Пат.

Друзі кинулись один одному в обійми. Альфонс так плескав, Ленца по спині, що гепало, ніби десь поблизу працювала кузня.

— Гансе, — гукнув він потім до кельнера, — давай сюди «Наполеона»!

Він повів Готфріда до стойки. Кельнер приніс велику, вкриту пилом пляшку. Альфонс наповнив два бокали.

— За твоє здоров'я, Готфріде, чортове смажене порося!

— За твоє здоров'я. Альфонсе, старий, добрий каторжанине!

Обидва одним махом спорожнили бокали.

— Першокласний напій! — оцінив Готфрід. — Коньяк для мадонн!

— Навіть соромно його отак одним залпом випивати, — підтвердив Альфонс.

— Але як же можна його довго смакувати, коли така радість. Давай по другій!

Він налив знову і підняв свій бокал:

— Ах ти ж клятий, віроломний помідоре!…

Ленц сміявся:

— Мій вірний, дорогий Альфонсе!

У Альфонса заблищали сльози на очах.

— Ще по одному, Готфріде, — сказав він зворушено.

— Завжди готовий! — Ленц підставив свій бокал. — Від коньяку я відмовляюся лише тоді, коли не можу відірвати голови від підлоги.

— Здорово сказано! — Альфонс налив третій бокал.

Переводячи дух, Ленц підійшов до нашого столу й вийняв годинник:

— Без десяти вісім прибули на ситроені в майстерню. Що ви на це скажете?

— Рекорд, — відповіла Пат. — Хай живе Юпп! Я ще й від себе пожертвую йому пачку сигарет.

— А ти одержиш додаткову порцію раків! — заявив Альфонс, ідучи по п'ятах за Готфрідом. Потім він роздав нам щось подібне до скатерок. — Скидайте свої піджаки і обв'язуйтесь ось цим! Адже дама дозволяє таку вільність чи ні?

— Я вважаю, що це навіть необхідно, — підтвердила Пат.

Альфонс радо вклонився їй.

— Я знав, що ви розсудлива жінка. Раки треба їсти спокійно, не боячись посадити пляму. — Він підморгнув. — А ви самі дістанете дещо елегантніше.

Кельнер Ганс приніс сніжнобілий кухарський кітель. Альфонс розгорнув його й допоміг Пат одягти.

— А вам він до лиця, — сказав Альфонс любуючись.

— Здорово, здорово! — вдячно відповіла Пат сміючись.

— Мені приємно, що ви це запам'ятали, — доброзичливо сказав Альфонс. — Аж на серці тепліше стало.

— Альфонсе! — Готфрід зав'язав на потилиці скатерку так, що її кінці стирчали довгими ріжками. — Поки що все це тут нагадує голярню, не більше.

— Зараз усе зміниться. Але спершу трохи мистецтва.

Альфонс підійшов до грамофона, і в ту ж мить загримів хор пілігримів з опери «Тангейзер». Ми мовчки слухали.

І тільки-но завмер останній звук, як двері з кухні розчинились, і кельнер Ганс з'явився з блюдом, завбільшки з дитячу ванну. Воно було наповнене раками, від яких стовпом здіймалася пара. Ганс, відсапуючись, поставив блюдо на стіл.

— Принеси і мені салфетку, — сказав Альфонс.

— Ти хочеш вечеряти разом з нами, голубчику?! — радо вигукнув Ленц. — Яка честь!

— Якщо дама нічого не матиме проти.

— Навпаки, Альфонсе! — Пат відсунула свій стілець набік, і Альфонс сів поруч.

— Це добре, що я буду сидіти біля вас, — сказав він трохи зніяковіло. — Бо я досить-таки вправний у приготуванні раків. А для дами ця робота нуднувата.

Він схопив із блюда рака і з незвичайною швидкістю розібрав його на частини. Його здоровенні руки робили це так вправно і елегантно, що Пат нічого не лишалося, як тільки встигати їсти з виделки запропоновані ним кусочки ніжного м'яса.

— Ну як, смачно? — питав він.

— Смакота! — Вона підняла свій бокал: — За ваше здоров'я. Альфонсе.

Альфонс урочисто цокнувся з нею і смакуючи випив свій бокал. Я глянув на Пат. Мені хотілося, щоб вона пила який-небудь безалкогольний напій. Вона відчула мій погляд.

— Салют, Роббі, — сказала вона.

В цю хвилину вона була чарівна і сяяла від радості.

— Салют, Пат, — відповів я і випив свій келих.

— Адже правда — як гарно тут? — сказала вона, все ще не зводячи очей з мене.

— Чудово! — Я знову налив собі. — За твоє здоров'я, Пат!

По її обличчю ковзнула тінь.

— На здоров'я, Роббі! На здоров'я, Готфріде!

Ми випили.

— Добре вино, — мовив Ленц.

— «Граахський Абтсберг» минулого року, — пояснив Альфонс. — Мене радує, що ти добрав у нього смаку.

Він узяв другого рака й, розлущивши клешню, подав її Пат. Вона запротестувала:

— Цього ви повинні самі з'їсти. Альфонсе. Інакше вам нічого й не дістанеться.

— Ще встигну. В цьому я спритніший за всіх інших.

— Ну гаразд. — Вона взяла клешню. Альфонс сяяв від задоволення і продовжував піклуватися про Пат. Збоку ця картина мала такий вигляд, ніби велика, стара сова годує маленьке біле пташеня.

На завершення ми всі випили по стопці «Наполеона» і вже тоді попрощалися з Альфонсом. Пат сяяла від щастя.

— Чудово ми повечеряли! — захоплено сказала вона. — Я дуже вдячна вам, Альфонсе. У вас було справді чудово! — і подала йому руку.

Альфонс розгублено щось пробурмотів і поцілував їй руку. У Ленца від такого видовища мало очі не вилізли на лоба.

— Заходьте, не забувайте мене, — сказав Альфонс. — І ти приходь, Готфріде.

На вулиці, під ліхтарем, стояв маленький, забутий ситроен.

— О! — здригнувшись, мовила Пат і зупинилась.

— За сьогоднішній подвиг я перехрестив його на «Геркулеса». — Готфрід відкрив дверцята: — Що, відвезти вас додому?

— Ні, — сказала Пат.

— Я теж так думаю. Куди б нам іще поїхати?

— В бар. Чи як, Роббі? — Вона обернулась до мене.

— Звичайно, — підтвердив я, — звичайно, ми ще поїдемо в бар.

Ми тихо поїхали вулицями. Надворі було тепло і ясно. Біля кожного кафе сиділи люди, звідти долинала музика. Пат сиділа біля мене. Я раптом ніяк не міг збагнути, що вона дійсно може бути хвора; мені стало навіть душно, але якусь мить ця думка у мене ніяк не вміщалася в голові.

У барі ми зустрілися з Фердінандом і Валентином. Фердінанд був у доброму гуморі. Він встав і пішов назустріч Пат.

— Діана, — сказав він, — Діана повернулася з лісів…

Пат посміхалася до нього. Він поклав свої руки їй на плечі:

— Засмагла, відважна богине мисливства із срібним луком, що ми вип'ємо з вами?

Готфрід зняв Фердінандову руку.

— Патетичні люди завжди нетактовні, — сказав він. — Даму супроводжують два кавалери, а ти, мабуть, і не помітив цього, хоробрий