Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Негарно було, коли найде на нього діловий гешефтярський дух або навістить його манія цитувати псалми Давида чи перських поетів.

Найбільш правомочною розводиться на цю тему почувала себе Мариня. Аякже ж! Хто, як не вона перша звернула увагу їмосці, що з Суліманом щось не в порядку? Але чи їмосць хотіли прислухатись до її слова? Тої самої! Певно, певно, тепер усі мудрі, а хто перший помітив, що Суліман баламутить? Їй ідеться тільки про чисту правду: хто перший звернув увагу на це? Їмосць, наприклад, казали, що у Сулімана добре серце і тому він видається Марині дивним. Ха-ха!

Мариня ходила з міною переможця і тільки чигала, де б схопити терпеливого слухача. Мала великий запас всяких дивовижних історій з життя маклера і горіла бажанням поділитися ними.

Чому раніше мовчала про них?

Ага, мудрі які! А кому було розповідати, коли їй ніхто не повірив би?

А чи знаєте, що Суліман перед сном переодягається в дитячу сорочечку (певно, що пошиту на його міру!), лягає на перинку, а бідна Бабеле підкладає під нього церату, пелюшки, сповиває його, як дитину, дає йому в рот літрову пляшку з соскою, і щойно так він засинає. А то файс[113], що?

Річинським, зокрема Катерині, було не до Марининих файс розповідей. Голова докторової Безбородькової була до очманіння забита одним: згоріло її грошове зобов'язання у сейфі Сулімана чи, боронь боже, уціліло? Відомо було (очевидно, дуже загально), що частину грошових купюр і цінних паперів урятовано.

Від салонів через базар до шинків велися розмови про те, чи банк прийме засмалені банкноти.

Катерину цікавило ще інше: а якщо на грошовому зобов'язанні буде підсмалений підпис, зберігатиме воно юридичну чинність?

Коли сумніви надто перевтомлювали її, для розрядження нервів віддавалася Катерина заспокійливим мріям: її зобов'язання згоріло, а Суліман ніколи не повернеться до психічної рівноваги. І вона нарешті може сказати самій собі:

«Я — щаслива!»

Та це уявлюване щастя було дуже короткочасне. Наче морський прибій, знову і знову повертався сумнів: а що, коли її зобов'язання Суліманові, ціле й неушкоджене, попало в руки слідчих органів?

Нещастя примирило Катерину навіть з богом. Не могла не вірити в його всемогутність, але вже зідеалізувала собі його, як у дитинстві.

«Бог зарозумний, щоб бути милосердим, але він і не садист. Не може бути, щоб він піддавав мене аж таким випробуванням. Зобов'язання згоріло. Його нема. Будемо вважати, що його ніколи й не було, хіба що у… хворій уяві маклера. А якщо згорів підпис, а на рештках залишився мій почерк? А якщо збереглося повністю?»

Випадок з пожежею на Кінській ще раз дав Катерині нагоду пересвідчитись, які вони чужі з Теофілом. Коли вона, вдень заклопотана хворими, готуванням одежі для майбутньої дитинки чи, врешті, роботою в кухні, вночі звивалася і стогнала від мук непевності, Безбородько зберігав олімпійський спокій, що остаточно виводило Катерину з рівноваги.

— Я доти не матиму ні у сні, ні наяву спокійної години, доки не переконаюся, доки не впевнюся, що моє зобов'язання пішло з димом. Боже, де той, що сказав би мені, як воно насправді? Я йому ноги цілувала б з вдячності. Ти тільки уяви собі, — обняла чоловіка за шию, — зобов'язання згоріло. Нема! Ми — вільні! Все, що в хаті і твоєму кабінеті, — наше! Я лягаю спати і думаю про борги, а тут нараз — ми вільні! Я перестаю думати про них. Я — вільна. Вільна! Ти уявляєш собі, яке б це було неземне щастя?

— Не можу уявити собі, — уф, яка духота, визволяється Безбородько з обіймів дружини під приводом надто високої температури в кімнаті, — не можу, бо я так ніколи про це не думав.

— Ти не думав про наші борги? Ти не думаєш про наше зобов'язання? Ти, ти маєш відвагу признаватись у такому? Ти не думав? — Катерина з обуренням відсувається від нього. Не може зрозуміти, щоб двоє людей у ліжку були такими чужими.

— Чого ти кидаєшся? Та я для того й оженився, жіночко, з тобою, щоб не треба було думати.

— Не говори мені про своє оженення… Ти полакомився на гроші!

— Маєш рацію. Я сто разів розкаявся в цьому, але що вдієш постфактум! А ти ще хочеш, щоб я думав. Хай кінь думає, в нього велика голова… — розсміявся по-простацьки, свідомий, як подіяв цим на нерви дружині.

Зціпенівши від зненависті і погорди до того мужика з титулом доктора, Катерина вмовкла. Його і її щастя, що вибухи злоби у Катерини були хоч високої напруги, зате короткотривалі.

Уміла за кожним таким вибухом переконати себе, що причиною її озлоблення до чоловіка було (і на майбутнє буде) її глибока любов до нього: як кожна закохана людина, хотіла бачити свій предмет обожнювання якомога більше наближеним до ідеалу. Крім того, свідомо залишалася вірною свому прогнозові, висловленому колись в Олени за чаєм: Річинські — минуле, Безбородьки — майбутнє.

Не минуло й місяця з дня пожежі на Кінській, коли Наше струснула нова сенсаційна вістка: повернулася з варшавського публічного дому жінка Сулімана Рифка.

Після вбивства на Вузькій та трагічного випадку під час місії у Вишні місто сприйняло факт повернення молодої Суліманихи у Наше, як веселу комедію.

Правда, серед глядачів цієї життєвої комедії знайшлися і обурені тим, що нашівське староство дозволило проститутці прописатись у містечку.

Делегації нашівських матрон староста відповів, що Ревекка Суліман письмово зобов'язалася раз назавжди порвати з ганебним ремеслом. Повернулася вона під стріху свекрухи з єдиною метою — доглядати хворого чоловіка і його стареньку матір. Беручи до уваги вищенаведені благородні мотиви колишньої грішниці, адміністративні органи Нашого не мали підстави відмовити їй у проханні.

Як у добрій комедії і незначна репліка викликає сміх глядачів, так і ці чутки послужили нашівцям предметом для веселих розмов.

Нашівські франти реготали, як жеребці, з того, що літні дами зчинили стільки галасу з приводу ще одної проститутки в Нашому.

— Ти, слухай, — штовхали по-батярськи один одного ліктем під бік, — може б, улаштувати нам ревю нашівських корінних дівиць легкої поведінки, аби переконати тих старих сов, що Наше не таке вже відстале місто, як їм здається?

Заява Рифки, що у Наше пригнало її почуття сімейних обов'язків, теж добре розвеселила нашівців.

Не забавлялися поверненням Рифки у Наше тільки ті, хто свого часу підписував Суліманові векселі, чи, як панна Катерина Річинська називає, грошові зобов'язання. Вони знали, що коли стару Бабеле можна було загуляти