Джером Клапка Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

на шию. Разом з ним ми подались до візників. Старі дами з собачими кошиками не губляться так, як голки; отож ми встановили, що вона поїхала до одного недорогого готелю на Астонрод. Решту деталей я дізнався від покоївки з готелю. Власниця собаки пережила не менш прикрі хвилини, аніж батько немовляти. Передусім — кошик не вліз у кеб, і довелося поставити його нагорі. Стара дама страшенно тривожилась, бо йшов дощ, і наполягла, щоб візник накрив кошик фартухом. Знімаючи кошика згори, його впустили на брук, дитина прокинулась і зчинила відчайдушний репет.

— Господи, пані, що це? — перелякано вигукнула покоївка. — Немовля?!

— Еге ж, серденько, це немовлятко моє, - відповіла дама, певно, маючи охоту пожартувати. — Гадаю, бідолашка жива й ціла.

Коли стара дама найняла номер, туди внесли кошик і поставили на килимку перед каміном. Господиня за допомогою покоївки почала його розв’язувати. Тепер дитина верещала вже безперестану, аж заходилася від крику.

— Любеньке моє,— приказувала дама, розплутуючи мотузку. — Не плач, твоя матуся хутенько тебе розв’яже. Розкрийте мій саквояж і дістаньте пляшку молока та кілька собачих сухариків, — звернулася вона до покоївки.

— Собачих? — здивувалась та.

— Еге ж, — засміялася стара жінка. — Моє немовлятко любить собачі сухарики.

Покоївка відвернулася, щоб дістати харчі, і раптом почула позад себе глухий стук; коли обертається — бачить, що поштива дама непритомна простяглась на підлозі. Дитинча, сидячи в кошику, репетувало на все горло. Вкрай розгублена, покоївка тицьнула йому собачий сухар, а тоді заходилась давати раду старій дамі. За хвилину та розплющила очі й озирнулась довкола. Немовля заспокоїлось і, прицмокуючи, смоктало сухар. Дама кинула погляд на дитинча й припала обличчям до грудей дівчині.

— Що це? — здушеним голосом запитала вона. — Ось це, в кошику?

— Дитина, пані,— відповіла покоївка.

— Ви певні, що це не собака? Подивіться ще раз, — наполягала стара дама.

Служниця почувала себе не зовсім певно: їй стало страшнувато, що нікого нема поблизу.

— Хіба ж я не розберу, де дитина, а де собака? — сказала вона. — Це людське дитя, пані.

Стара дама жалібно запхикала.

— Це, — каже, — мені спокута. Я розмовляла з собакою як з людиною, і тепер оце мені наслано покару…

— А що, власне, сталося? — спитала покоївка; її вже діймала цікавість, та й не диво.

— Я сама не знаю, — заявила стара, підводячись на підлозі.— Дві години тому, якщо тільки це був не сон, я виїхала з Фартінго з однорічним бульдогом у кошику. А тепер ви самі бачите, що в ньому.

— Я щось такого не чувала, щоб чари обертали бульдогів на дітей, — промовила покоївка.

— Я теж не знаю, як це робиться, — каже стара. — Та це й байдуже. Я одне знаю: з дому я виїхала з бульдогом, а тепер ось у віщо він перекинувся!

— Це хтось поклав його сюди, — сказала покоївка. — Хтось, кому треба було здихатись дитини, собаку вийняв, а оце поклав.

— І на це треба було неабиякої спритності,— мовила стара дама. — Я випустила кошика з рук хвилин на п’ять, не більше — поки пила чай у Бенбері…

— Це ж тоді вони й устигли впоратись, — висловила здогад покоївка. — Але ж і моторні!

У старої дами знову прокинувся страх, і вона схопилась на ноги.

— А я ж у якому становищі опинилась! Незаміжня жінка, піде поголос… Жах, та й годі!

— А дитина гарненька, — зауважує покоївка.

— Хочете її взяти собі?

Проте покоївка відмовилась. Стара панна сіла й поринула в задуму, але що довше вона думала, то більше губилась. Покоївка потім твердила, що якби ще трохи це затяглося, стара б з’їхала з глузду. Служника, який доповів, що добродій з бульдогом питає про дитину, вона схопила в обійми й поцілувала.

Ми негайно сіли на поворотний поїзд і встигли прибути до готелю за десять хвилин перед приходом матері, яка нічого й не підозрювала.

Мілберрі всю дорогу не випускав дитини з рук. Кошика він віддав мені, та ще й прикинув півсоверена, взявши з мене обіцянку мовчати. І я чесно додержав слова.

Гадаю, що й він теж не вибовкав нічого — своїй жінці тобто, — хіба що вже геть нічого не тямив.

Чи слід жонатим чоловікам грати у гольф

Зайве й казати, що ми, англійці, занадто високо цінуємо спорт — на цю тему стільки говорено й переговорено, що вона стала вже банальною. Не сьогодні-завтра котрийсь із пройнятих радикальним духом англійських романістів візьме та й напише книжку, де змалює все зло від надужиття спортом: занедбані справи, зруйнована родина, повільне, але неминуче виснаження мозку — якого й так було не гурт, — що призводить до недоумкуватості й з кожним роком більшого ожиріння.

Якось мені розповідали про одне молоде подружжя, яке на медовий місяць вибралося до Шотландії. Бідолашна дівчина не знала, що її наречений захоплюється гольфом (він залицявся до неї і скорив її серце в період вимушеної бездіяльності, коли мав розтягнені сухожилля в плечі), а то вона, мабуть, не погодилася б їхати до Шотландії. Спершу вони хотіли поїздити по всьому краю. Другого дня молодий вийшов прогулятись. Під час обіду він зауважив із замисленим поглядом, що вони, здається, потрапили в непогану місцину, і запропонував лишитися тут ще на день. Наступного ранку, поснідавши, він роздобув у готельного швейцара палицю для гольфа і сказав жінці, що піде прогулятись, поки вона розчісуватиме коси. Він додав, що йому буде приємно помахувати палицею на ходу. Повернувся він аж перед обідом і до самого вечора був якийсь чудний. Він сказав, що повітря тут дуже гарне, і переконав дружину, що їм слід побути тут ще один день.

Вона була молода й недосвідчена і думала, що в чоловіка розгулялась печінка. Від свого батька вона чула чимало розповідей про хвороби печінки. На четвертий день чоловік роздобув ще палиць для гольфа і вийшов цього разу вже перед сніданком, а повернувся пізно і на обіді був у поганому гуморі. На цьому й скінчився їхній медовий місяць, в усякому разі, для дружини. Чоловік її нічого лихого не мав на думці, але справа зайшла надто далеко. Він був уже наскрізь заражений гольфом, і досить було йому побачити гольфове поле, як він забував геть про все на світі.

Більшість із вас, мабуть, чули анекдот про священика — аматора гольфа, який не міг не лайнутись, коли не щастило загнати м’яча в ямку.

— Гольф і богослужіння — речі несумісні,— переконував його один приятель. — Послухайся моєї ради, поки не пізно, Темасе, і кинь це діло.

Через кілька місяців Темас ізнову