Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

мав на голові брудного, паскудного капелюха з невеликим пером. У того також вух не видно було. У четвертого харцизяки, Германуса, трохи краще одягнутого, напевне були два тавра на плечі, поставлених катом, еге ж.

У кожного під капелюхом була заяложена шовкова ярмулка, яку він натягав на вуха. Та чи бачили ви коли в лютеранського проповідника вуха? Хто з цих пройдисвітів насмілиться показати свої вуха? Еге ж, показати звичайні вуха? Ніхто! Бо вони в них відрізані. Еге ж, кат їм усім повідрізав вуха!

І проте це навколо них, цих паскудних волоцюг, злодіїв, дармоїдів, що відцуралися своєї роботи, задрипаних проповідників, навколо них кричать: «Хай живе гез!» — наче всі подуріли чи повпивались.

Ах, а нам, бідним католикам, не залишається нічого, як тільки покинути Нідерланди, коли тут вільно репетувати: «Хай живе гез! Хай живе гез!» Яке ж тяжке прокляття звалилось на цей запаморочений, безглуздий народ! Ах, Господи Ісусе! Всі навколо — багаті й бідні, дворяни й простолюд, молоді й старі, чоловіки й жінки, — всі горлають: «Хай живе гез!»

І що ж то за пани, на сімох одні штани, з’явилися до нас із Німеччини? Всі свої статки-маєтки вони процвиндрили на дівок, на картярські кубла, на розпусту, на ласощі, на повсякденні гульбощі, на гидотні неподобства, на мерзотні кості та на пишні оздоби. Вони вже не мають і цвяха іржавого, щоб почухатися, де в них свербить. А тепер їм, бачте, церковного та монастирського майна забаглося.

І ось там, на бенкеті в негідника Кюлембурга, де був і другий мерзотник Бредероде, вони пили з дерев’яних корячків, щоб показати свою зневагу до мессіра Берлеймона і до правительки. Еге ж! І вони кричали: «Хай живе гез!» Ах, якби я був, прости мене Господи, Богом, то зробив би так, щоб їхнє питво, пиво чи вино, перетворилося на брудні, смердючі помиї, еге ж, на гидкий, брудний луг, в якому перуть їхню загиджену білизну й простирала.

Еге ж, ревіть, віслюки ви дурні, ревіть: «Хай живе гез!» Так, я ваш пророк! Всі прокляття, нещастя, пропасниця, чума, пожежі, руїна, спустошення, болячки, моровиця, трясця, чорна віспа — хай упадуть на Нідерланди! Еге ж! Нехай Господь покарає вас отак за ваше мерзенне ревіння: «Хай живе гез!» І хай не зостанеться каменя на камені від домів ваших і цілої кісточки у ваших проклятих ногах, які носять вас на ці анафемські кальвіністські варнякання. Хай буде так, хай буде так. Амінь. Амінь.

— Ходімо, сину мій, — сказав Уленшпігель до Ламме.

— Зараз, — відповів Ламме.

І він почав розглядатися між молодими, вродливими богомолками, але не знайшов між ними своєї дружини.

12

Уленшпігель і Ламме прибули до місця, що звалося Minnewater — Вода кохання. А втім, великі вчені, усякі там мудрії, кажуть, що це просто Minrewater — Вода міноритів.

Уленшпігель і Ламме, сівши на бережку, дивилися, як під деревами, що утворили з віття й листя ніби низьке склепіння, гуляли, побравшись за руки, тісно притулившись одне до одного, заквітчані жінки й чоловіки, дівчата й хлопці, і вони так ніжно заглядали одне одному в очі, що здавалося, крім самих себе, не бачили нічого більше на цьому світі. Дивлячись на них, Уленшпігель згадав Неле й сумно сказав:

— Ходімо пити.

Та Ламме не чув, що говорить Уленшпігель, а дивився на закохані пари.

— Отак і ми колись, я і моя дружина, милувалися під носом у тих, що сиділи самотні без любки на бережку, як ось ми з тобою.

— Ходімо вип’ємо, — знову сказав Уленшпігель, — ми знайдемо Сімох на дні кухля.

— Що ти верзеш, наче п’яниця? — відказав Ламме. — Ти ж знаєш, що Семеро — це велетні, які не вмістилися б на весь зріст навіть у соборі Христа-Спасителя.

Уленшпігель, сумно мріючи про Неле, водночас думав і про те, що добре було б у якомусь заїздику знайти м’яку постіль, смачну вечерю, привітну хазяйку. Він знову сказав:

— Ходімо вип’ємо!

Та Ламме зовсім його не слухав і промовив, дивлячись на дзвіницю Собору Богоматері:

— Свята Діво Маріє, покровителько тих, що любляться по закону, сподоби мене ще раз побачити її білі перса, ці м’які подушечки.

— Ходімо пити, — квапив Уленшпігель, — ти знайдеш її в шинку, де вона виставляє напоказ п’яницям свої принади.

— І ти смієш так погано думати про неї? — образився Ламме.

— Ходімо пити, — правив своєї Уленшпігель, — вона вже, напевне, хазяйнує десь у шиночку.

— Тобі хочеться випити, от ти й сердишся.

Уленшпігель вів далі:

— Можливо, вона вже приготувала для бідних мандрівників доброї тушкованої яловичини з гострими приправами, аромат яких сповняє повітря, нежирної, ніжної, сочистої, як пелюстки троянди, що плаває, наче риба на Масляну, серед гвоздики, мускатного горіха, півнячих гребінців, телячих залоз та інших божественних наїдків.

— Негіднику, — мовив Ламме, — ти, напевне, хочеш мене доконати. Чи ж ти забув, що ми вже два дні не бачили нічого, крім сухого хліба й ріденького пива?

— Тобі хочеться їсти, — от ти й сердишся, — відповів Уленшпігель. — Ти аж плачеш, так хочеш їсти, ну то й ходімо їсти й пити. Ось півфлорина, буде за що побенкетувати.

Ламме зрадів. Вони знайшли свого візка і поїхали по місту, шукаючи кращого заїзду. Але, побачивши кілька гидких пик baes'ів і мало привітних baesin[144], ніде не зважилися зупинитись, знаючи, що люта пика — це погана вивіска для шинків.

Вони приїхали на Суботній ринок і зайшли до шинку під вивіскою Blauwe Lanteern — «Блакитний ліхтар». Baes — господар шинку, як видалося їм, мав трохи привітніше обличчя.

Вони поставили свій візок у повітку, а віслюка завели в стайню, давши йому до компанії торбу з вівсом. Потім замовили вечерю, наїлися досхочу, добре виспались і встали, щоб знов наїстися. Ламме їв, аж за вухами лящало, і все примовляв:

— Я відчуваю у своєму шлунку божественну музику.

Коли ж настав час платити, baes підійшов до Ламме й сказав:

— З вас належить десять патарів.

— Вони в нього, — мовив Ламме, показуючи на Уленшпігеля. Але той відповів:

— У мене зовсім нема грошей.

— Ані півфлорина? — запитав Ламме.

— Анічогісінько, — відповів Уленшпігель.

— Добре діло, — сказав baes, — тоді я здеру з вас куртки й сорочки.

Тоді Ламме, що набрався таки з пляшки сміливості, загорлав:

— А коли я ще захочу наїстися й напитись, я, я, наїстись і напитись, еге ж, напитись хоч на двадцять сім флоринів, то що? Не зроблю цього? Ти що ж, гадаєш, що моє черево нічого не варте? Хвалити Бога, воно досі живилося самими ортоланами. Ти ніколи не носитимеш