Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

Варка. А дівкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя... Пам’ятаєш, що ти мені казав, як ми сиділи під вербою на Купайла 6? Над річкою огонь горів, хлопці і дівчата гомоніли, перекликались, співали; теплий вітрець чуть подихав, а ти... схиливсь до мене... (Вириває руку.) Ох! Що я нагадала? Прощай!

Гнат хвата її за руку.

Пусти! Що ти робиш?..

Гнат (палко). Варко! (Тягне її до себе).

Варка (виривається). Приходь до мене!.. Я сама. (Вибіга.)

Гнат (один). Що це зо мною? Чи не одурів я?!. А очі, очі як горіли в неї... Пальона, каторжна, і гарна, як маків цвіт. Тьфу! Сатана в жіночому обличчі!.. Бач, як залізла знов у душу! Цур тобі, цур! Одсахнись від мене, пекельна маро!

ЯВА XII

Вбігає Софія, а потім входе Іван, з мішком за плечима і з палицею.

довгою в руках.

Софія. Іди, іди, Гнаточку, подивися! Які бики, яка коровка гарненька, а під нею бичок, манюній-манюній... Що це з тобою? Ти такий блідий?

Гнат. Чогось голова заболіла і морозить, наче пропасниця...

Софія. Оце! Тілько що був здоровий... (Бере пляшку з полиці) Стривай, я зараз тебе побризкаю свяченою водою — як рукою здійме. (Бризка.)

Гнат (обніма її, тулить до себе). Лікарко ти моя! Дорога моя знахарочка! Ти мовою своєю доброю, веселою, лас-кавою та серцем своїм щирим всяку хворість з мене виганяєш. Ходім же подивимся на нашу худобу.

Входе І в а н.

Іван. Здрастуйте вам, діточки, в хату! Живенькі, здоровенькі?

Гнат. Слава богу! Як ви, тату?

Іван. Та що я? Звісно, закорявів, як той сухар, що з глевкого хліба, бий об камінь — не розіб’єш... дибаю ще, тілько погано бачу.

Софія помагає скинуть йому мішок.

Гнат. Ну, я ж піду подивлюся на скотину. Спасибі вам, тату, тепер і ми хазяїни. (Пішов з хати.)

І в а н. Ні за що! Дай вам бог на користь. (Розперізується, скида свиту й остається в куртці.) Як же тобі живеться, дитино моя? (Дивиться на неї.) Повніща стала, покращала. (Цілує її.)

Софія. Слава богу, таточку, тілько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на світі, як я?

Іван (розв'язує тим часом мішок). А стара як? Не

лаяла ще?

Софія (сміється). Трошки... Та Гнат заступається.

Іван (достає з мішка бублики, в хустці ріжки, і горіхи, і особо черевики). Годи їй, дочко. Лиха свекруха — то найтяжча доля жіноча, все одно що у москаля під-хвебель.

Софія. Я й думку її угадую.

Іван. Дай боже, щоб усе було гоже. На ж тобі гостинця. (Дає черевики.) А це ріжки й горіхи, а ось бублики. Ти, здається, любиш ріжки?

Софія. Я люблю солоденьке, ви мене привчили.

ЯВА XIII Входе Ганна.

Іван. Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати?

Ганна (набік). Чорт тобі рад! (До Івана.) Вже коли прийшов, то не викинеш.

Іван (набік). Добре віта! (До Ганни.) От бог привів і знову жить в селі. Тут родився, звідціля на службу пішов, тут женився, і жінка тут умерла, і сам кістки свої тут положу; а думав вже у городі умерти; так от дочка в селі привикла... Ну, що ж робить: вона у мене одна, для неї тілько й жив. Аби їй тут щастя, а мені однаково... Продав я у городі хату і оце купив їм дещо у хазяйство. Ти бачила, свахо, товар?

Ганна. Манячить там щось під повіткою... Не розгляділа — телята якісь, чи що?

І в а н. Е, ні, не гань худоби! Бички гарненькі, хоч зараз у плуг, а коровка дійна. От підемо подивимось. (Вийма

з мішка.) А це тобі гостинця.

Ганна (розгляда). Хустка! Темна... така, як я люблю,— якраз угадав. Що ж ти стоїш, сідай, свате,— натомився, мабуть, добре. І ситчик гарненький, а почому брав?..

Іван. Копа з гривньою аршин. Божився крамар, що нелинюче, мий скілько хочеш...

Ганна. Спасибі, спасибі, що не забув старої... Може, ти .Дсти хочеш? Та що й питати. Дочко, давай лиш татові попоїсти.

Іван. Стривай, не турбуйся. Я разом з вами повечеряю. Ходім лиш подивимся на худобу. Чи похвалиш?

Входе Гнат.

Гнат. Чудесні бички, далеко кращі, ніж у Семена.

Ганна. Ходім, ходім, свате, ще й я подивлюся.

Іван та Ганна вийшли.

Софія. На тобі ріжка! їж. Я вже одного з’їла. Солод кий-солодкий! А горіхів хочеш? На. Татко мені черевики ку пили. О! (Вертить перед, Гнатом.) Правда, гарні? У не ділю надіну до церкви.

ЯВА XIV Вбігає Варка.

Варка. Ой голубчику, Гнате, іди мерщій, вирятуй мою телицю.

Софія. Що там?

Варка. Упала в рів, сестро, і застрягла...

Гнат. Хіба там нема кому вирятувать?

Варка. Нема ні душечки, тілько дід Хома... Іди-бо, а то заллється, пропаде скотина, вона ж у мене одна.

Софія. Чого ж ти стоїш, Гнате? Іди мерщій, на шапку. Мерщій же, а то справді ще пропаде скотина.

Гнат. Ходім удвох.

Софія. Ну, вигадай! Бери його, сестро, тягни! (Сміється.)

Варка (бере Гната за руку, тягне). Ходім!

Софія (підпиха ззаду). Бач, який лінивий, все б йому біля жінки киснуть. (Випхавши за двері, стоїть на порозі.) Та вертайся мерщій, будем вечерять.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Біля Гнатової хати.

ЯВА І

Іван (сцдить і латає чоботи, тихо му гиче пісню).

Ой ходить Іван понад лиман 7,

А за Іваном та його пан:

«Чи ти, Іване, рибу ловиш,

Чи ти, Іване, перевозиш?»

Чи воно темно, чи я вже зовсім осліп! Шуляю, шуляю дратвою і не попаду... Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Ні, рівна. Не бачу. Пора, пора вже... а колись бувало у службі, ще на Капказі8, при місяцю шив... Колись! А коли воно було? Недавно, хе, літ сорок п’ять з лишнім...

Охо-хо-х! І хліб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смерті не дає... Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказі двадцять п’ять років був, і вернувся, і женився, і жінка вмерла... Царство їй небесне, вічний покій!.. Тілько годок і прожила... Дочку сам виняньчив, а тепер діждав і заміж віддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зітхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тілько нічого не нагадувать і отак уранці, як скоро встанеш, вийти на подвір’я до схід сонця — легенький вітрець повіває, квітки з садів пахнуть, пташки божі щебечуть назустріч сонцю,— то здається, що тілько вперше