Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

коледж, і дарма вона цілими днями «стовбичить» у Прихистку Луни, помагаючи панні Лаванді. — Спершу вони сваряться, як двоє дурнів, тоді Стівен Ірвінг їде до Штатів, там одружується й живе собі щасливо. Тоді жінка його вмирає, а він вирішує податися додому й думає: як там колишня наречена, чи не згодиться-таки вийти за нього? Вона тим часом живе самотою — і то, ймовірно, тому, що просто інший жених їй не трапився. Вони зустрічаються знову й вирішують побратися. І де в усьому цьому романтичність?

— Нема, звісно, коли розглядати це так, — відказала Енн ображено, мовби Марілла вихлюпнула на неї відро холодної води. — Таким воно здається тільки в прозі. Але в поезії все зовсім інакше, і я думаю, — боронилася розчервоніла Енн із завзятим блиском в очах, — що так дивитися значно приємніше.

Марілла глянула на її щасливе юне лице — і втрималася від подальших скептичних коментарів. Зненацька до неї прийшло розуміння, що краще, певно, мати дар «божественного погляду й чеснот»[20] і, як Енн, бачити події крізь чарівну призму видозміни чи то виявлення справжньої суті? — котра все омиває неземним, прекрасним сяйвом, невидимим для тих, хто бачить світ лише в прозі — як вона сама й Шарлотта Четверта.

— Коли буде весілля? — запитала вона, помовчавши.

— В останню серпневу середу. Їх обвінчають у саду під жимолостю — там, де пан Ірвінг освідчився їй двадцять п’ять років тому. Це так романтично, Марілло — навіть у дійсності. Не буде нікого, крім пані Ірвінг, Пола, Гілберта, нас із Діаною, та ще кузин панни Лаванди. А о шостій годині вони сядуть у поїзд і вирушать аж на тихоокеанське узбережжя. Восени вони повернуться й заберуть із собою до Бостона Пола й Шарлотту Четверту. А Прихисток Луни чекатиме тут їх усіх — вони, звісно, продадуть корову, курей і заб’ють вікна, але щороку приїздитимуть сюди на ціле літо. Я така рада. Дуже важко було б узимку в Редмонді думати, що люба кам’яничка стоїть замкнена, усіма покинута й порожня, чи що в ній живуть інші люди, — а це було б значно гірше. Але тепер вона лишиться в моїй пам’яті такою, як завжди, і я знатиму, що вона, щаслива, чекає літа, коли до неї знов повернеться життя й сміх.

Втім, не лише далеко не юні закохані були того року щасливі разом. Підтвердження тому прийшло до Енн якось надвечір, коли крізь ліс вона рушила до Садового Схилу й опинилася в саду Баррі. Попід великою вербою стояли вдвох Діана та Фред Райт. Діана притулилася до сірого стовбура, опустивши вії на зарум’янілі щоки, Фред тримав її за руку і щось казав — тихо, але дуже палко. У цю чарівну мить для них не існувало нікого в усьому світі. Ані вона, ані він не побачили Енн, котрій єдиного погляду вистачило, щоб усе зрозуміти й тихенько втекти назад у ліс. Вона бігла, не спиняючись, аж до самої своєї кімнатки на східнім піддашші, де мовчки сіла при відчиненім вікні, намагаючись дати лад розбурханим думкам.

«Діана і Фред закохані, — зітхнула вона. — Це здається таким… таким безнадійно дорослим».

Віднедавна Енн не полишали підозри, що Діана зраджує меланхолійний образ байронічного героя, що про нього мріяла колись. Але, як то кажуть, краще раз побачити, ніж десять разів почути, — переконавшись у своїх підозрах на власні очі, Енн була цілковито збентежена й здивована. Зненацька їй стало самотньо — так, ніби Діана переступила поріг нового незвіданого світу, лишивши позаду Енн, котрій ще не вільно було відчинити ці двері.

«Усе так швидко змінюється, і мене це трохи лякає, — сумовито подумала Енн. — Тепер, боюся, що ми з Діаною вже не будемо такі близькі. Я не зможу довірити їй усі свої таємниці — раптом вона перекаже їх Фреду. Але що вона знайшла в ньому? Він хороший і дуже веселий, але це ж лише Фред Райт».

Це питання дивує нас одвіку — що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, «кожен хотів би взяти мою жінку». Авжеж, Діана бачила щось у Фреді — і те «щось» було недоступне очам Енн. Назавтра вона, замислена, сором’язлива юна панянка, прийшла до Зелених Дахів і розповіла все Енн під сутінковим склепінням кімнатки на східнім піддашші. Дівчата й плакали, і цілувались, і сміялись.

— Я щаслива, — сказала Діана. — Але трохи смішно думати, що тепер я заручена.

— А як воно — бути зарученою? — поцікавилася Енн.

— Залежить від того, з ким, — відповіла Діана зі зверхністю, притаманною всім зарученим у розмовах зі своїми не надто ще досвідченими подругами. — Із Фредом це так чудово, але думка про заручини з кимось іншим мене просто жахає.

— Невелика ж нам із того втіха, коли Фред на світі лише один, — засміялася Енн.

— Хіба ти не розумієш, Енн? — розсердилася Діана. — Я ж не про те кажу. Важко це пояснити. Але байдуже — ти збагнеш сама, коли настане твоя черга.

— Господь з тобою, найдорожча Діано, я все зрозуміла. Хіба не для того нам дається уява, щоб дивитися на життя очима інших?

— Ти мусиш бути дружкою на моєму весіллі, Енн. Пообіцяй мені приїхати — де б ти не була, коли я виходитиму заміж.

— Я приїду із краю землі, якщо доведеться, — урочисто пообіцяла Енн.

— Хоча це, звісно, буде нескоро, — зашарілася Діана. — Щонайменше за три роки, бо мені ще тільки вісімнадцять, а мама сказала, що жодній із своїх доньок не дозволить вийти заміж, доки їм не виповниться двадцять один. А Фредів батько хоче купити для нього ферму Авраама Флетчера й спершу виплатити дві третини її вартості, а тоді вже переписати на нього. Та однаково трьох років замало, щоб зібрати посаг на власне господарство — я ж іще геть нічого не вишила. Завтра й почну. У Майри Джилліс було до весілля тридцять сім вишитих серветок, і я хочу мати стільки ж.

— Так, не можна вести господарство, коли маєш усього тридцять шість серветок, — мовила Енн серйозно, проте в очах їй спалахнув пустотливий вогник.

Діана глянула на неї ображено.

— Не думала я, що ти насміхатимешся з мене, Енн, — дорікнула вона.

— Я не насміхалася, мила, — вибачливо проказала Енн. — Лише трошки вирішила тебе піддражнити. Я певна, що ти будеш найкращою у світі господинею. І як гарно, що ти вже зараз уявляєш собі дім своєї мрії.