Ієн Макьюен - Спокута

ні ковтнути, не міг дихати носом і думати теж не міг. Потім, коли побачив фермера з собакою, які й досі терпляче чекали під деревом, усе повернулося, він знову все пригадав і озирнувся, щоб подивитися на поле. Там, де залишилися жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши її, він подумав, що весь час знав про це. Тому й змушений був кинути їх. Йому треба вижити, хоч він і забув, навіщо. Він знову поплентався до лісу.

Заглибившись на кілька кроків під дерева, він сів серед свіжих паростків, притулившись спиною до молодої берізки. В голові мав єдину думку — вода. В лісі ховалися більше двох сотень людей, серед них поранені, які спромоглися добрести сюди. Неподалік лежав якийсь чоловік, цивільний, який кричав і плакав від болю. Тернер підвівся й відійшов трохи далі. Вся ця свіжа зелень говорила йому тільки про воду. Наліт тривав, над дорогою, над селом. Він відгорнув старе листя й почав копати каскою. Ґрунт був вогкий, але вода в ямі так і не з’явилася, хоч він викопав її на півметра. Тож він сидів і думав про воду, намагаючись очистити язик рукавом. Коли «юнкерс» входив у піке, неможливо було не напружитись і не зіщулитись, хоч він і думав щоразу, що не має більше сил. Під кінець вони стали поливати кулями ліс, але без успіху. Згори летіло листя й гілля. А потім літаки зникли, і над полем, над деревами, над селом запала глибока тиша, навіть птахів не було чути. Якийсь час по тому від дороги пролунав свист, вістуючи відбій. Ніхто, однак, не рухався. Він пам’ятав це з минулого разу. Вони були надто приголомшені, надто шоковані кошмаром, повтореним стільки разів. Кожна бомба примушувала кожного — загнаного в кут і зіщуленого — дивитися в лице власній загибелі. Коли ця загибель не наставала, все доводилося переживати знову і знову, а страх не ставав меншим. Усі живі після атаки «юнкерсів» були паралізовані жахом, багатократно повтореним потрясінням. Сержанти й молодші офіцери могли ходити між ними, криками й копняками примушуючи людей встати. Але ті були повністю виснажені й ще довго не нагадували солдатів.

Тож він і сидів там, запаморочений, як і всі інші, як того першого разу поблизу села, назви якого він не пам’ятав. Усі ці французькі села з бельгійськими назвами. Коли він розлучився зі своїм підрозділом і, що ще гірше для піхотинця, зі своєю гвинтівкою? Скільки днів тому це було? Неможливо пригадати. Він оглянув свій револьвер, який весь був заліплений землею. Витяг патрони й жбурнув револьвер у кущі. Ще трохи згодом почув за собою якісь звуки й відчув на плечі чиюсь руку.

— Ось де ти. На, подаруночок від ґрінговардсів[19].

Капрал Мейс простягав йому флягу з якогось убитого солдата. Оскільки вона була майже повна, він використав перший ковток, щоб прополоскати рота, але це б означало змарнувати воду. Він ковтнув і воду, й грязюку.

— Мейс, ти ангел.

Капрал простягнув руку, щоб допомогти йому підвестися.

— Треба рухатися. Ходять чутки, що тих сраних бельгійців розбили. Нас можуть відрізати зі сходу. А йти ще стільки миль.

Коли вони верталися через поле, до них приєднався Нетл. У нього була пляшка вина й плитка «Амо», якими вони тут же поділилися.

— Непоганий букет, — сказав Тернер, добряче потягнувши з пляшки.

— Було в мертвого жабоїда.

Селянин і його коллі знову йшли за плугом. Троє солдатів підійшли до вирви, де стояв сильний запах кордиту. Діра в землі являла собою абсолютно симетричний перевернутий конус із гладенькими боками, наче земля була дбайливо просіяна й вирівняна граблями. Ніяких людських слідів, ні клаптика одягу, ні шматочка взуттєвої шкіри. Мати з дитиною випарували. Він затримався, щоб усвідомити цей факт, але капрали спішили й підганяли його, і незабаром вони вже приєдналися до тих, що брели дорогою. Зараз було легше. Машини стоятимуть, поки сапери не приведуть у село свої бульдозери. Хмара диму від нафти, що горіла, нависала попереду, як розгніваний батько. Високо в небі гули важкі бомбардувальники, постійний двосторонній потік, що рухався до цілей і назад. Тернеру спало на думку, що він, можливо, йде просто на бойню. Але всі інші теж ішли туди, і йому нічого більше не залишалося. Дорога, якою вони йшли, збочувала направо від димової хмари, на схід від Дюнкерка, до бельгійського кордону.

— Співаючі Дюни, — сказав він, пригадавши назву на карті.

— Мені подобається ця назва, — сказав Нетл.

Вони пройшли повз людей, які до крові порозтирали ноги й ледь рухалися. Солдат із кривавою раною в грудях напівлежав на старій тачці, яку штовхали його друзі. Сержант вів коня, через спину якого був перекинутий прив’язаний за руки й за ноги офіцер, непритомний чи мертвий. Якісь солдати їхали на велосипедах, більшість ішли по двоє, по троє. На велосипеді-тандемі проїхав зв’язківець із полку Шотландської легкої піхоти. Його закривавлені ноги безпомічно звисали по обидва боки, а педалі крутив пасажир на задньому сидінні, у якого були перебинтовані руки. Вздовж усієї дороги валялися шинелі, кинуті солдатами, яких діймала спека. Тернер уже переконав капралів не робити цього.

Вони йшли вже годину, коли ззаду почулися важкі ритмічні удари, наче цокання гігантського годинника. Вони озирнулися. На перший погляд здавалося, що якісь величезні двері летять до них плазом уздовж дороги. То був взвод Уельських гвардійців під командою молоденького лейтенанта — бійці йшли строєм із гвинтівками на плече. Вони пройшли форсованим маршем, дивлячись просто себе, високо закидаючи руки. Усі інші розступалися, пропускаючи їх. Часи були цинічними, але ніхто не наважився свиснути їм услід. Ця демонстрація дисципліни й згуртованості присоромила всіх. Тому вони відчули полегшення, коли гвардійці, промарширувавши, зникли з очей, а всі інші знов задумливо поплелися дорогою.

Загальна картина залишалася незмінною, деталі були тими самими, але всього стало більше: машин, бомбових вирв, руїн. Більше стало трупів. Ішов він по землі, але ось — він упіймав запах моря, що пронісся над пласкими, багнистими полями разом зі свіжим вітерцем. Цей односторонній потік людей, об’єднаних єдиною метою, невпинний самовдоволений рух літаків у небі, марнотратна хмара диму, яка вказувала їм шлях, породжували в його втомленій, але розбурханій свідомості давно забуті дитячі спогади про якесь свято, карнавал чи спортивні змагання, куди стікалися всі ці люди. З’явився спогад, який важко було з чимось пов’язати, як батько несе його на плечах під гору до місця, яке притягало всіх, яке викликало це всезагальне збудження. Як йому хочеться знову опинитися на тих плечах. Батько, який пропав безвісти,