Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

пісок, люто дивлячись на мене крихітними очиськами, опустивши гострі, як бритва, ікла та очікуючи наказу вбити мене.

— Краще бийся зі мною сам, Аресе. — Я відступив до води.

Він розреготався, але в його реготі я раптом відчув певне занепокоєння.

— Ти маєш лише один талант — утікати. Утік від Химери. Утік із царства мертвих. Чогось тобі явно бракує.

— Невже злякався?

— Шмарклі підбери, пацане! — Темні окуляри бога війни стали потроху розтоплюватися від жару його очей. — Правило стверджує: жодного прямого втручання. Не вийде, хлопче. Ти не в моїй ваговій категорії.

— Тікай, Персі, — попередила Аннабет.

Величезний кабан кинувся на мене.

Утім, як уже було сказано, я був просто створений тікати від чудовиськ, яких посилають Аїд чи Арес, — від усіх.

Щойно вепр кинувся на мене, я відступив набік і зняв ковпачок із ручки. У моїх руках опинився Анаклузмос. Я різко змахнув ним. Відрубане праве ікло кабана впало мені до ніг, а сама тварина, втративши рівновагу, шубовснула в море.

— Хвиле! — гукнув я.

І тут невідь звідки в морі виникла гігантська хвиля, що обплутала вепра, ніби ковдрою. Істота заверещала з переляку. І щезла у морських глибинах.

Я обернувся до Ареса.

— То як, будеш битися? — спитав я. — Чи будеш далі випускати на мене своїх поросяток?

— Ну, дивись, хлопче. — Арес побагровів від люті. — Я міг би перетворити тебе…

— На таргана, — підказав я. — Або на черв’яка. Не сумніваюсь. Це врятувало б твою божественну шкуру від того, щоб її відшмагали, чи не так?

Над окулярами бога війни затанцювало полум’я.

— Ну, тримайся. Ти справді прагнеш того, щоб від тебе мокрого місця не залишилось?

— Якщо я програю, можеш перетворити мене на кого завгодно. Можеш узяти жезл. Якщо ж виграю, то шолом і жезл будуть мої, а тобі доведеться забиратися звідси.

Арес злобно посміхнувся.

Він зняв биту, яка лежала у нього на плечі.

— Якого тобі більше до вподоби отримати прочухана: в класичному стилі чи в сучасному?

Я вказав йому на свій меч.

— Чудово, небіжчику! Буде тобі класика.

Бейсбольна бита миттю перетворилась в руках Ареса на величезного дворучного меча. Ефес заміняв великий срібний череп, який тримав у зубах рубін.

— Персі. — Голос Аннабет тремтів. — Не треба. Він усе ж таки бог.

— Він боягуз, — відповів я їй.

Аннабет тяжко зітхнула.

— Одягни хоча б це. І хай щастить. — Вона зняла намисто з батьковою каблучкою і повісила його мені на шию. — Мир, — виголосила Аннабет. — Віднині Афіна й Посейдон разом.

Я відчув, що зашарівся, але спробував приховати це за посмішкою.

— Дякую.

— І це також візьми, — сказав Гровер. Він тицьнув мені розплющену жерстяну бляшанку, яку, мабуть, тягав у кишені тисячі миль. — Сатири за тебе.

— Гровере… Навіть не знаю, як тобі дякувати.

Він злегка поплескав мене по плечу. Я засунув бляшанку до задньої кишені.

— Ну що, попрощалися? — Арес посунув на мене, поли його чорного шкіряного плаща волочилися по піску, меч яскраво виблискував у променях призахідного сонця. — Я б’юсь уже цілу вічність, хлопче. Моя сила безмежна, і я не можу померти. То як?

«Комплекс неповноцінності», — подумав я, але промовчав.

Я стояв у воді, зайшовши в море по кісточки. І згадав, що колись Аннабет сказала у денверському ресторані: «Арес сильний. Утім, сила — це все, що він має. Навіть сила іноді змушена поступитися мудрості».

Бог війни завдав нищівного удару згори вниз, цілячи мені в голову, але мене вже не було на місці.

Тіло думало за мене. Вода, здавалося, виштовхувала мене, і я, ніби викинутий з катапульти, пролетів над Аресом, і, приземляючись, шмагонув його мечем. Але Арес виявився спритнішим. Він вивернувся й відбив удар, який мав би вразити його в спину.

— Непогано, непогано, — усміхнувся бог війни.

Він рубонув знову, і мені довелося вистрибнути з води. Я намагався зробити крок убік, щоб знову зайти у воду, але Арес, здається, розгадав мої наміри. Він удався до обхідного маневру, накинувшись на мене з такою силою, що мені довелося зосередитись на тому, аби не дати розрубати себе на шматки. Я продовжував задкувати від морських хвиль, очікуючи, поки Арес розкриється і я зможу атакувати. Його меч був на кілька футів довший за Анаклузмос.

«Наближайся, — одного разу сказав мені Лука під час уроку фехтування. — Якщо твій меч коротший, наближайся».

Я зробив крок уперед і змахнув мечем, але Арес очікував цього. Він вибив клинок у мене з рук і вдарив кулаком у груди. Я злетів у повітря на двадцять, а то й на тридцять футів. І зламав би собі спину, якби не впав на м’який пісок дюни.

— Персі! — пронизливо вигукнула Аннабет. — Поліція!

В очах у мене двоїлося. У груди, здається, вгатили таранним молотом, але я, пересилюючи біль, підвівся.

Я не міг випустити із виду Ареса, боячись, що він розрубає мене навпіл, але бічним зором помітив червоні мигалки на прибережному бульварі. Дверцята авто важко хряпнули.

— Ось там, офіцере! — загорлав хтось. — Бачите?

— Схожий на хлопця з телевізора… — відповів захриплий голос поліцейського. — Якого біса…

— Хлопець озброєний, — попередив його напарник. — Викликай підкріплення.

Я перекотився з боку на бік, і меч Ареса зборознив пісок.

Підбігши до свого меча, який відлетів, я підхопив його та вдарив Ареса в обличчя, але він знову відбив мій напад. Здавалося, бог війни точно знає, що я збираюсь зробити, за мить до того, як я змахую мечем.

Довелося відступити до води, тягнучи його за собою.

— Май на увазі, хлопчику, — сказав Арес. — Шансів у тебе ніяких. Я просто граюся з тобою.

Відчуття мої загострились. Лише тепер я зрозумів, що мала на увазі Аннабет, коли розповідала про людей з порушеною психікою, які за рахунок цього виживають у бою. Кожна клітинка мого тіла тремтіла від напруження, я помічав найменші деталі.

Я знав, де саме Арес атакуватиме. У той самий час я не випускав з уваги Аннабет і Гровера, які трималися поодаль, футів тридцять ліворуч. Я бачив, як завиваючи сиреною, під’їхало друге патрульне авто. Глядачі, себто люди, які тинялися вулицями через землетрус, почали потроху скупчуватись. Мені здалося, що в натовпі я побачив кілька істот, схожих на перевдягнутих сатирів, які рухалися підстрибом. Духи мерехтіли над нами, ніби мерці повстали з Аїду, щоб спостерігати за битвою. Я чув десь високо ляскання шкірястих крил.

Сигналячи, під’їздили нові авто.

Я ступив у воду, але Арес також не барився. Вістря його меча розрізало мені рукав і подряпало руку.

Раптом голос поліцейського, посилений мегафоном, скомандував:

— Киньте пістолети! Покладіть їх на