Яцек Денель - Ляля

північно-східні рубежі, певне, на гастролі за східним кордоном), мав диригувати якраз «Болеро», і погодився його записати. Виконали, записали, диригент поїхав. Прослуховують запис, а там усе однаково, без жодної ескалації напруги, без жодних карколомних спіралей. А технік, пан Ясьо, на те: «Е-е-е, бо вони спершу грали так тихо, тихесенько, що їх узагалі не було чутно, то я зробив гучніше, а тоді навпаки, як ревнули, то я стишив...»

А відразу після «Болеро» в пам’яті зринає Лукомська.

— Сидимо колись після концерту в ресторані, гомонимо, я їй кажу: «Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте, але колись ви у мене нявчали...» Конфуз! Славетна співачка, а я з цим нявчанням... Лукомська посміхається: «Авжеж, нявчала, нявчала...» Це сталося так: коли вона ще не була такою відомою, я запросила її додому на чай, теж після якогось концерту. Стоїмо під дверима й виявляється, що в мене немає ключів. Пізній вечір, діти вже спали, Зиґмусь поїхав у якесь відрядження. Кінець. Але я кажу: «Розумієте, якби Павелек прокинувся, то відчинив би нам. Але він не прокинеться, хіба що кіт нявчить під дверима. Може б ми понявчали?» І Лукомська, як і пристало на неї, голос знаменитий, нявчала, мов на концерті. Чуємо за дверима: «Мамо, встань, кіт чекає». — «Не можу, синку, — кажу, — відчини двері». Устав, відчинив, навіть не помітив, що то не кіт, а його мати з якоюсь жінкою, і пішов собі далі спати. Я можу до кінця життя розповідати, що колись співала дуетом з Лукомською.

* * *

Павелек зі своїми великими очима й променистою усмішкою, міг справляти враження слухняної й доброї дитини, але добрим і слухняним не був. Побачивши його янгольську подобу на вулиці, жінки вищали від захвату, або ж казали: «Який гарний хлопчик, які оченята, яке волоссячко. А ця дівчинка... — і вмовкали, дивлячись на мою майбутню матір, — а ця дівчинка теж ваша? Гарненька». Або: «Не міг оченята й кучерики сестричці віддати?» Або й таке: «Яка чудова дівчинка», на що той відповідав: «Ніяка я не дівчинка, мене звати Павел». Обох їх навчали не боятися різних дурниць, які вигадують дорослі, щоб страхати дітей: то Баба-Яга з’їсть, то Чорний циган забере. Тож почувши від якоїсь пані: «Не бешкетуйте, бо вас мачуха забере», Павел пирхнув: «Мачух не буває».

Може, він і виглядав як янгол, але на думку йому спадали найхимерніші ідеї. У шість років зав’язав собі очі шарфом, узяв до рук пластмасового вітрячка і, неначе привид із водійських кошмарів, перетинав наосліп головне перехрестя в Білостоці (щоправда, то було головне перехрестя в Білостоці п’ятдесят років тому, а не головне перехрестя Нью-Йорка через п’ятдесят років, проте однаково поліцейський, котрий привів його додому, уважав Павела цілковитим йолопом); у десять років він ходив по карнизах будинків, а у дванадцять заховався в підвальчику, звідки видно було тротуар, і стріляв з рогатки по огрядних сідницях і стегнах жінок, що йшли вулицею. Коли виявилося, що він музично обдарований, його віддали на уроки фортепіано, але він волів вештатися містом і бавитися із собаками. «Люба пані, — сказала бабусі вчителька, — у мене таких здібних і ледачих хоч гать гати. А здібний і працьовитий лише один. — (Максим’юком його звали). — Дайте синові спокій, хай займається чимсь іншим».

Але в природі існує рівновага — моя мама вчилася добре, ходила в білих блузках і темно-синіх спідничках, а коли їй потрібні були гроші (на купівлю фарб або книжок), вона підробляла собі тим, що ліпила із глини брошки й низала намиста. Є діти Марії й діти Марфи.

* * *

Часом — і тут ми наближаємося до кінця оповіді про Білосток — обоє ходили до сусідів, які тримали в слоїку гриб. Гриб був якоюсь панацеєю, розростався собі поволеньки новими шарами й виглядав наче купка склеєних налисників, що погойдувалися в жовтій рідині. Щотижня рідину зливали й пили, а до слоїка додавали воду. Іноді гриб хворів, і тоді якийсь шар скручувався, зморщувався й падав на дно. Сусіди дуже цим переймалися.

Шар Білостоку теж упав на дно слоїка. Дідусь виявив ще одне шахрайство, ще одну аферу, ще одне крутійство, і за кару його вкотре перевели. Він міг вибирати між Лодзю й Ґданськом, і бабуся, яка ще пам’ятала трояндові живоплоти на Ян-штрасе і тераси Фрауен-гассе, знайшла тисячі аргументів: кліматичних, політичних і соціологічних, а також, я певен, що й астрологічно-метафізичних, аби приїхати в місто, яке за двадцять років мало стати місцем мого дитинства.

Протягом кількох днів і ночей вона знімала з полиць скло й пакувала його до наповнених соломою скринь, розпихала по коробках нові й нові метри книжок, а по мішках — дитячий одяг.

— О, пані редакторко, вітаю, вітаю, — зачепив її на вулиці знайомий.

— А-а-а, пан Розенблатт...

— Ружальський...

— ...Ружальський, перепрошую. Яка приємна зустріч, я й не сподівалася. І як там торгівля деревом?

— Бізнес як бізнес.

— Бо бізнес, — заявила бабуся, соковитіше, ніж Беня Крик, — є тоді, коли один побожний єврей зазнає збитків з іншим побожним євреєм і, слава Богу, обидва із цього матимуть зиск.

— Святі слова, святі слова, — підтвердив пан Розенблатт-Ружальський, — вас, пані редакторко, певне, мамуся годувала самими риб’ячими голівками, така ви розумна. А що це за хмара у вас на обличчі, пані редакторко, клопіт якийсь, не доведи Боже, тьху, тьху?

— Е-е-е, знаєте, як воно буває... Я виїжджаю з міста.

— Куди?

— До Ґданська.

— Переїзд — то гірше, ніж пожежа. Краще видати заміж доньку, ніж переїхати, як у нас кажуть. Не доведи Боже, вам грошей бракує?

— О, саме так, так. Важко. Чоловік весь час хвилюється, бо ж і меблі треба перевезти, і нова квартира, і треба буде якусь вантажівку винайняти, а тут стільки того мотлоху...

— Ви не хвилюйтеся. У нас для своїх є спеціальна каса, ми вам дамо гроші, скільки?

— Але... пане Розе... Ружальський, ви мене погано зрозуміли. Я ж не з ваших.

— А хіба я питаю, чи ви єврейка, я питаю, скільки. Я розумію, що була війна, розумію, що не кожен хоче зізнаватися. Мене це не цікавить, мене цікавить скільки.

— Дякую, ви дуже люб’язний. Але я справді не єврейка. По батькові росіяни, по матері поляки й німці. Жодної краплини єврейської крові. А шкода мені, бо я євреїв люблю, проте я так чи сяк гойка.