Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

окремих частин 6-ї та 4-ї танкових фашистських армій опинилися в залізному кільці оточення. З «Вовчого лігва» посипалися прокльони й загрози, насамперед на адресу абверівців, які знову програли в двобої з радянською розвідкою. Начальникові «абверштелле-103» було не до колишнього астраханського резидента.

ЗОНДЕРБАНДА ДОКТОРА ДОЛЛА

На контрольно-пропускному пункті при в'їзді до' селища Будьоннівки палало багаття із стовбурів яблунь і вишень. Сходив димом чийсь вигублений сад. Навколо вогню юрмилися солдати. Біля конов'язі, утоптуючи копитами сніг, басували верхові коні в досить дивній «амуніції»: замість попон, вони були вкриті ватяними ковдрами, килимами, картатими ряднами.

Клинченкові пригадалася подібна картина. В роки громадянської війни, ще хлопчиком, їздив він якось з матір'ю до бабусі. На глухому степовому полустанку поїзд спинили махновці. Награбовані у пасажирів речі бандити зв'язали в клунки і в'ючили різнобарвним ганчір'ям коней…

Багато років минуло відтоді. А картинка схожа. Тільки густо-зеленого кольору німецькі шинелі та «шмайсе-ри»-автомати робили, так би мовити, поправку на час.

До машини ліниво, перевальцем підійшов єфрейтор. Угледівши по той бік запорошеного снігом скла обер-лейтенанта, він виструнчився, підніс руку до пухнастого лисячого малахаю, який носив замість форменого кашкета, й ламаною німецькою мовою доповів:

— КПП калмицького кавалерійського корпусу. Прошу пред'явити документи.

Війнуло густим духом самогонного перегару.

Офіцер простягнув посвідчення і спитав, де можна побачити начальника пункту. Єфрейтор показав пальцем у напрямку найближчого будиночка.

Незабаром Клинченко ввійшов до приміщення. Тут тхнуло самогоном. Просто на підлозі, серед купи перин, подушок, ковдр, у шинелях і чоботях хропли вояки, їхній командир — унтер-офіцер, мабуть, теж добре сьорбнувши, міцно спав, обіймаючи телефонний апарат.

Штурхан примусив унтера розплющити очі. Зрозумівши, хто перед ним, начальник КПП відразу протверезів.

— Не гнівайтесь, гер обер-лейтенант, і нічого поганого про нас у штабі не кажіть. Через той клятий мороз дозволив солдатам погрітись, а вони, негідники, перебрали. Якщо ваша милість не проти, я покараю їх сам. Порозписую спини дротянкою так, що ваш приїзд запам'ятають надовго.

— Ну, що ж, — кинув обер-лейтенант, — дарую вам на цей раз. Передаю долю цих пияк у ваші руки. Тільки не забудьте ще й тих, які коло шлагбаума: вони теж п'яні, як свині. З дисципліною ви явно не справляєтесь, то, може, хоч канчуком добре володієте…

Микола їхав до штабу. У бічне дзеркало добре видно було, як унтер-офіцер намагається нагаєм втовкмачити бандитам елементарні норми військового порядку.

Чим далі заглиблювався Клинченко в селище, тим більше пересвідчувався: «служба» підлеглих Долла нічим не відрізняється від бандитського розгулу «Нахтігаля» та інших підрозділів «хатнього війська» адмірала Канаріса. На одній з вулиць він зустрів чотирьох вершників, які гнали двох чоловіків у закривавлених; задубілих на морозі сорочках. Через три квартали — новий злочин. Цього разу знущання з групи жінок.

— Гей ти, — до мене! — гукнув обер-лейтенант конвоїрові, що саме замахнувся прикладом на одну з заарештованих, яка трохи відстала від гурту.

Вершник спішився, підійшов, ведучи коня на поводу:

— Яволь, гер обер-лейтенант!

— Кого й куди ви оце женете?

— Точно не знаю. Кажуть; ніби дві з цих жінок — партизанські зв'язкові. Інші — теж підозрілі. Сьогодні в Будьоннівці якраз велика акція: очищаємо селища від небезпечних елементів. Тут розташувався штаб корпусу. Навколо ж родини шахтарів, металургів.

— Ну, то що ж?

— Хіба не знаєте? Вони ж, кажуть, наскрізь червоні!

— Хто каже?…

— Наш командир, зондерфюрер Долл. Може, чули?

— Чув! А не знаєш випадково, де він?

— Чом би не знати. Я якраз з штабного ескадрону. Саме до нього й ведемо цих більшовичок на допит.

— У штаб?

— Ні, — пояснив конвоїр, озираючись, чи не підслухує хто. — Там хіба допитувати можна? Школа — в надто людному місці. А не кожному заткнеш пельку. До того ж буває і так, що мовчазний арештант після «розмови» з нашими хлопцями перетворюється на покійничка. Море — поруч. Узяв за ноги — та й в ополонку. Тому всі «процедури», зв'язані з слідством, провадяться прямо у в'язниці.

— Хіба вона тут є?

— Ми пристосували для цього колишні пристанські склади…

— Ясно! Ти вільний, можеш іти, — дозволив обер-лейтенант і так грюкнув дверцятами автомашини, що балакучий кат зачудовано знизав плечима: чим, мовляв, я тобі не догодив…

Побачене й почуте в Будьоннівці не було, власне, для Клинченка новиною. Ще тиждень тому, коли штаб абвергрупи-103 після довгого відступу через Сальські степи, Північний Кавказ і Ростов-на-Дону прибився, нарешті, до Таганрога й розташувався тут, щоб вести розвідку для військ південного флангу «Міус-фронту», Клинченка викликав майор Альбрехт і ознайомив з документом особливої таємності — з оглядом оперативної обстановки в Донбасі, складеним в імперському управлінні безпеки, і рекомендаціями, що випливають з обстановки.

І хоча перед ним був документ, написаний ворожою рукою, наскрізь пройнятий лютою ненавистю до радянського народу, перша частина огляду не могла не викликати у Клинченка почуття гордості за своїх земляків.

Відомство Кальтенбруннера змушене було визнатиг «Донецький басейн ще в період першої російської революції вважався фортецею більшовизму… Ворожі націонал-соціалізмові настрої, тенденції і традиції, — підкреслювалося далі, — надзвичайно поширилися тут в передвоєнні роки завдяки тому, що комуністи й комсомольці розгорнули тотальну пропаганду проти фюрера та ідей націонал-соціалізму. Ця пропаганда мала дійовий вплив, бо комуністи й комсомольці є майже в кожній сім'ї… Наявність у Донбасі багатьох підпільних і комсомольських організацій, партизанських загонів, антифашистських груп і навіть саботажників-одинаків свідчить, що населення краю вороже рейхові…».

Мимоволі засвідчивши своє безсилля зламати бойовий дух радянських патріотів, фашистські варвари лишалися вірними своїй старій політиці нищення всіх і всього, що протистояло їх кривавому «дрангу нах остен». Імперське управління безпеки вимагало від командирів фронтових військових з'єднань, контррозвідки, поліції посилити репресії, розглядати найменший прояв опору, хоча б і не збройного, як саботаж і бандитизм.

— А тепер, — посміхнувся Альбрехт, — розв'яжіть два рівняння з багатьма невідомими. Як, на вашу думку, може позначитися така оперативна обстановка і висновки, зроблені з неї в Берліні, на завданнях корпусу вашого друга Долла і розвідшколи нашої абвергрупи? Якщо вгадаєте — даю вам три дні відпустки, відрядження до Будьоннівки і дозвіл випити там за