Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

День 80

Сонце тільки прокидалось, відчувався подих прохолодного вітру, Мілана сиділа на даху, звісивши ноги вниз. Поряд трусився від холоду хлопець, ім’я якого дівчина не пам’ятала. Йому було дев’ять років, укутався в куртку, натягнув капюшон на очі та дивився вниз. Командир теж дивилась вниз, розглядала фортецю колишнього племені Зодчих. Тихий паркан, пусте подвір’я. Он підбігла кішка, обнюхала дошки та побігла далі.

            Якщо не рахувати те, що всі дорослі сплять, все виглядає доволі природньо. Хоча сам факт того, що Мілана сидить на даху над четвертим поверхом, досить дивний. Мілана глянула на раму свого балкону. Там мама й тато в спальні, вкриті ковдрою, тихо та спокійно сплять. Дівчина зразу згадала підземну лабораторію, сплячих вчених та відчуття повного провалу.

            Гра, навіщо ти так з нами? Що тобі зробили дорослі? Або, що тобі зробили самі діти? Навіщо ти кинула їх в цей світ, де цивілізація пішла на другий план. Тут лише виживання, а воно потрібне. Діти хочуть їсти, діти хочуть спати. Але після походу до Дослідного Центру обірвались всі надії. Все пішло шкереберть. Що тепер робити?

            Мілана дістала з кишені куртки записку вченого, подивилась на напис, зроблений ручкою. Що ж, якщо ви так написали всі до Інституту Вірусології, треба до нього дійти та дізнатись, що там є. Дівчина вже не будувала надію на те, що там є дорослі, що не сплять та шукають антивірус. Може й так. Але вистачило останнього разу, коли серце дитини отримало страшний опік від надії, що вона сама зігрівала. Цей вогонь зірвався, та обпік не тільки серце, але й душу.

            «Мамо, тато, я не здаюсь, я шукаю далі. Інститут, то Інститут» - подумала про себе Мілана та позіхнула. Обережно витягнувши ноги, стрибнула на дах. Подивилась знову на фортецю та глибоко вдихнула повітря.

Show must go on, - мовила командирка, повернувшись до хлопця. Що? Що ти кажеш?, - дозорний смикнувся та підскочив на ноги, - Я не почув. Я кажу, - Мілана засміялась, - Шоу має продовжуватись!

Дівчина потягнулась та показала на сонце, вахта закінчилась. Треба збиратись, адже сьогодні дуже важки й день.

 

В їдальні в цей ранній час було дуже багато дітей. Ні розмов, ні сміху. Рівне стукання ложок та виделок по тарілкам. Вожаті прокинулись цього дня ще вночі, щоб наготувати їсти, підготувати перекуси в дорогу, та їм допомагали й Розвідники. Сьогодні вирішальний день. Сьогодні Замок Вітрів, як і саме плем’я, має стати вільним. Сьогодні вони підуть війною на Імператорську Школу разом з іншими провінціями.

Мілана сіла на початку їдальні, ні з ким не віталась. Соня, побачивши командирку, підскочила з підносом, поставила його на стіл та почала викладати сніданок. Дівчина ледь не вронила тарілку, руки тремтіли, хоча в приміщенні було не так холодно, як на вулиці. Мілана всміхнулась, поклала руку на плече Соні. Потім почала допомагати викладати їжу з підносу.

Сніданок складався з вермішелі, нарізаної сирокопченої ковбаски та порції баклажанової ікри. Два сухарика поклали поряд. Чашка чорного чаю з лимоном та цукром. Мілана взяла чашку двома руками та вдихнула теплий, ніжний аромат. Закрила очі. Все буде добре. Рішення буде знайдено. Впевненість розлилась так само ніжно й тепло, як перший ковток напою.

Поснідавши, Мілана пошукала поглядом інших командирів племені Вітрів та Ватажка. Потім піднялась, віднесла посуд до кухні та зразу помила його, поклала на стіл. Підскочив хлопець та почав рушником витирати тарілку й чашку. Мілана подякувала та пішла на вихід. Інші командири теж вставали. Аліни не було, напевно вона вже чекала на дворі.

Проводити невеличкі зустрічі не любили в Актовому залі, дуже офіційно виходило. А от на вулиці, під теплим промінням сонця, саме воно. Тому і в цей раз, біля ґанку, зібрались всі командири.

У нас є пів години на збори, - повідомила Аліна, подивившись на свій годинник, - потім збираємось на позицію. Ми маємо бути за гаражами, - додала Аніта, - розділяємось на дві групи та обходимо з обох боків. На перехід у нас буде п’ятнадцять хвилин. Потім група А зі мною йде в атаку перші. Ми маємо несподівано увірватись до охорони Імператорської Школи, та розчистити прохід. Далі, група Б з Міланою, підходить до нас. Якщо ми не впорались, то допомагає. Якщо впорались, то заходять і займають територію.

По суті, все що казала Аніта, було зрозуміло та домовлено раніше. Але вона хвилювалась та часто повторювала план. Оскільки напруга була й так, всі мовчали та слухали. Говорити ніхто не хотів, то ж дівчині дали виговоритись.

Три дні назад плем’я Вітрів відправили розвідників до всіх провінцій, що в свій час дали згоду на підтримку загального бунту проти Імператорської Школи та самої Люди. Зграя Вовків повідомили, що готові та вийдуть на свою позицію в заданий день та час. Їх задача була вийти за озеро, зайти в школу з запасного виходу. У відмінності від Замку Вітрів, у школи 235 не було воріт навіть там. Плем’я Тойота в цей раз також не дали згоду, але й не відмовились. Розвідники повідомили, що якщо вони наважаться, мають прийти також в запланований час. Ватажок дітей, що жили на автосервісі, мотнув головою та попросив дітей йти собі додому.

Щодо плем’я Десантів та Скляної Школи, то зустрілись, швидко все погодили. Проговорили позицію та й розійшлись. Ось так була погоджена війна проти Імператорської Школи. Наче дорослі сплять, а війни йдуть далі. Тільки в цій війні буде приймати участь дітвора. Але війна не була від того, що дітям було сумно. Ні! Вона була тому, що хтось вирішив, що може побити, забрати, а потім ще й командувати. Люда, не буде такого. Гра, бережи і ти свої гострі зуби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍