Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

можу приділити вам іще кілька хвилин... Заради Алека.

— Ви сказали, що Алек мав на душі інший тягар. Щось не розказав?

Він кивнув.

— Так.

— Не знаєте, що б це могло бути?

О’Ґунн прокашлявся.

— Боюся, ні, але можу присягнутися, що це пов’язано із Бучаном. Може, краще його запитати? Можу тільки сказати, що Алек Мак-Олі, якого я тут зустрів, був глибоко нещасною людиною. Гадаю, він соромився того, яким став.

— І яким же? — запитав я.

О’Ґунн сумно посміхнувся.

— Лицеміром, капітане.

Він помовчав і продовжив:

— Колись він був людиною, яка невтомно працювала, щоб полегшити долю найбіднішої верстви суспільства, а тепер завдячував своєю посадою багатим кровопивцям. Відколи я сюди приїхав, я зрозумів: Індія з усіх нас робить лицемірів. Господь у своїй мудрості подарував нам панування над цією землею, щоб ми несли його слово й навертали індійців до справжньої віри, а ми що зробили? Скористалися цією щедрістю для власних недобрих потреб. Випили до останньої краплі кров із цієї землі та набили собі скрині. Грішили проти Господа, бо служили не йому, а мамоні[40]. А тепер доводиться брехати самим собі, що ми тут захисники, а не паразити.

— Вас послухати, так ми невиправне зло,— зауважив я.

Він похитав головою.

— Ні, капітане. Якби ми були невиправним злом, не було б потреби у лицемірстві. Ми навіть не намагалися б виправдати свою присутність у ролі господарів у чужому домі. Але ми шукаємо спокутування, тож переконали себе, що творимо добро. У Господові наш порятунок, капітане. Він створив нас спроможними виправити свої вчинки, і наша свідомість спонукає нас стати на бік янголів. Якщо ми бачимо себе на іншому боці, відчуваємо ненависть до самих себе.

Він побачив вираз мого обличчя.

— Не вірите мені? Скажіть чесно, капітане. За винятком місіонерів, скільки ваших земляків тут є по-справжньому щасливими? Вони проклинають індійців і клімат, пиячать із ранку до вечора у вишуканій ізоляції своїх клубів — і навіщо? Щоб переконати себе, що вони тут заради блага місцевого населення. Усе це брехня, капітане. І собі ми брешемо більше, ніж індійцям,— указав він на Банерджі.— Освічені бачать нас такими, якими є ми насправді, а коли прагнуть керувати власною країною, ми не розуміємо, як вони можуть бути такими невдячними.

Преподобний розчервонівся від запалу, але торкнувся речей, які мене не стосувалися і на які я не мав часу. Утім, слова його виявилися співзвучними ідеям, які кружляли навколо мене останні кілька днів. Я подякував і попросив дозволу йти.

— Авжеж,— погодився він, трохи заспокоївшись.— Сподіваюся, став вам у нагоді. До речі, похорон вже відбувся?

— Прошу?

— Похорон Алека. Його вже поховали?

Добре запитання. Тіло мають віддати найближчим родичам після розтину, але таких він не мав. Наскільки мені відомо, тіло і досі лежить у шухляді моргу Медичного коледжу.

— Якщо не було,— сказав О’Ґунн,— я б хотів зайнятися похороном.

Я кивнув.

— Я перевірю і повідомлю вам.

Двадцять шість

ощ не вщухав. Ми повертались у місто. Робітники на Джессор-роуд відклали інструменти і сховалися під навісами з пальмового листя, викопані ями заповнилися густою чорною рідиною, і це нагадувало Францію. Ми їхали до Коссіпора. До першокласного борделю місіс Боуз.

Стічні труби захлинулися зливою, і дороги перетворилися на канали. Чорне місто стало нагадувати Венецію бідняків, щоправда, гондол тут було значно менше, а втоплених пацюків значно більше. Транспорт їхав дуже повільно, майже повз, лише місцеві не звертали на погоду уваги. Схоже, дощ надавав їм енергії.

Маніктолла-лейн була завузькою для автомобіля, тож Банерджі наказав водію зупинитися на сусідній вулиці.

— Доведеться решту шляху іти пішки,— сказав він. Пішки так пішки. Хоч у мене створилося враження, що краще вже пливти. Чорна вода сягала добряче за щиколотки. Черевики і шкарпетки наскрізь промокли, та й штани були вологими аж до колін. Не Здавайся почувався набагато краще. Ішов поруч зі мною, тримаючи свої черевики і шкарпетки в руках, і посміхався, як дитина в калюжі на Брайтон-Біч. Вологі штани також не створювали йому проблем, бо їх просто не було: за правилами, індійські офіцери носили шорти, як хлопчаки в початковій школі.

Перейшовши вулицю вбрід, Не Здавайся гучно постукав у розхитані дерев’яні двері номера сорок сім. Через якийсь час ми почули човгання слуги.

— Ке?

— Поліція! — крикнув Не Здавайся — Дорйа коло!

— Зачекайте. Зачекайте,— примовляв старий, відсуваючи засув.

— Та?

Нас він не впізнав, мабуть, очі його чи мозок закрив туман. Не Здавайся щось грубо йому сказав. Гадаю, попросив провести до місіс Боуз.

— Мадам барі-me ней.

— Каже, що мадам пішла.

— Коли повернеться?

— Мадам кокон фірбе? — запитав сержант.

Старий приклав долоню до вуха:

— Кі?

Не Здавайся закричав іще голосніше, і старий щось пробелькотів у відповідь.

— Каже, дуже пізно.

— А Деві? Вона тут?

— Каже, і вона пішла.

— Скажи йому, що ми почекаємо тут.

Повідомлення не сподобалося. Старий, і досі посміхаючись, енергійно замотав головою. Не Здавайся підвищив голос, може, щоб налякати старого, а може, просто щоб той зрозумів. У будь-якому разі результат був негативний.

— Він каже, що отримав інструкції не пускати незнайомих. Наказати йому, сер?

Сенсу в тому не було. Місіс Боуз не матиме ніякого бажання співпрацювати з нами. Навряд чи наша присутність у її вітальні покращить настрій жінки.

— Облиште,— махнув я.— Повернемося пізніше.

Ми вийшли на затоплену вулицю і поплелися до автомобіля. На розі Не Здавайся вказав на індійку, яка йшла вулицею. Вона підійшла ближче, і я її роздивився. Деві. Вона підвернула один кінець сарі, перетворивши його на імпровізовану торбинку, і щось у ньому несла. Здавалася безтурботною і не звертала на дощ уваги. Та раптом побачила нас і спала з обличчя. Зупинилася, закрутила головою, немов шукала обходу, але, крім як розвернутися на сто вісімдесят градусів, інших варіантів не було. Доки вона не встигла нічого вдіяти, Не Здавайся поквапився в її бік. Дівчина застигла і чекала на нього.

Незабаром ми втрьох уже сиділи в чайній, що виходила прямо на вулицю. Підлогу тут поставили на кам’яні блоки, тож вода її не затопила. І була б вона сухою, коли б дощ не просочувався крізь стелю, у якій за дірками не було видно навісу. Народу не було, крім власника, огрядного індійця в побитій міллю