Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Там нічого немає, Ені, - ще й встигає коментувати, роблячи пружні котячі кроки. Я лише помічаю, що він наступає у проміжках між зміями, крокує беззвучно, що властиво всім кішкам. Мені залишається лише втискатись у його груди, чіпляючись за плечі.

До кінця страшного басейну я все-таки навчилася не помічати того, що діється у Калеана під ногами. Не знаю, як йому це вдалося, утримати мене та ще й пройти між усіма повзучими. А далі мене поставили на ноги. Ми опинилися перед вольєром, у якому не видно нічого примітного, все присипане піском, росте парочка дерев, вдалині стоїть схожість клітки. Тут теж треба пройти наскрізь, але цього разу тридцять метрів.

- Нічого дивного не видно. Там безпечно, так? – висловлюю наївні припущення.

Калеан не відпускає мою руку. Це умова конкурсу, але підозрюю, що він не зробив би цього навіть якби не було правил. Кілька секунд він зволікає, а потім ми заходимо за огорожу, вже ступаємо по піску.

- Затримай дихання, Ені, - каже подумки.

Я дивлюся на всі боки, але не помічаю причин, чому б мені не дихати. Тільки суперечити чоловікові, який у ситуації, схоже, розбирається краще за мене, не стану. Я не дихаю, ми акуратно йдемо вперед, але цього разу я крокую сама, копіюючи м'яку ходу Калеана.

Боковим зором бачу, що нарівні з нами проходять ще кілька пар. Звуки коментатора з гучномовця долинають невиразно, але там по черзі згадують пари та їх номери. Декілька разів щось було сказано про номер одинадцять, під яким ми беремо участь. Але хвалять нас там чи ні, без поняття.

Поки я намагалася оцінити, першими ми йдемо чи ні, пісок заворушився під нами. Зрозуміла, що вже можна дихати, бо запобіжний захід не спрацював.

- Ені, біжимо, - Калеан вигукнув і потягнув мене за руку, - наступай тільки на темні ділянки піску, не на світлі, - це уточнення чую вже на льоту.

Ми біжимо по піску, що рухається, і я навіть не хочу знати, що там зараз під ним. У деяких місцях встигла помітити гребінь з лускою. Але я гадаю, що це все ілюзія. Не може бути справжніх підземних монстрів, тим більше в таких масштабах. Напевно, тут працював той же божевільний дизайнер, що і в Нотрил-пабі.

Калеан швидкими кроками долає перешкоди у вигляді посвітлілих плям піску, які згодом перетворюються на вирви, місцями підкидає мене, щоб і я так само летіла через них. Наші руки наче приклеєні, розірвати їх неможливо. Не знаю, чи це хватка у мого чоловіка така чи він застосував якийсь магічний фокус.

Половину шляху другого відрізка пройдено. Такими ж спритними, як ми, виявилися ще кілька пар, ми йдемо нарівні. Але під ногами все активніше ворушиться якийсь пісочний мешканець, підозрюю, що ми зараз ступаємо його спиною. Під ногами рухається пісок, відчувається вібрація, а наступного моменту диво-монстр, назви якого я не знаю, піднімає нас над землею. Калеан вкотре прискорює біг, підхоплюючи мене. Ми наче на вершині піщаної дюни. Монстр схвильований не на жарт. Вже й хвіст його здався зовні, весело бовтається з боку на бік, ніби у собаки, який побачив господаря з їжею.

Ми вже добігаємо до краю, і я в шоці з того, як нам це вдалося. Калеан підсаджує мене на борт, що служить переходом від однієї ділянки магічної смуги перешкод до іншої. Нарешті, під ногами нічого не рухається, ми стоїмо твердо. Обертаюся. Бачу, як тим самим гострим хребтом біжать інші пари, ми попереду. Іншого результату я й не передбачала.

- Ені, нахились, - Калеан тягне мене вниз, далі пересуваємось повзком, бо над головами літає величезних розмірів стерв'ятник. Його лапи намагаються вхопити по черзі кожного з тих, хто вийшов на переправу.

- Що це таке? – тільки й встигаю вигукнути, але чоловік не поспішає відповідати. Я розумію, він зараз зайнятий. Шукає найкращий шлях переходу на зворотний бік. Нам доведеться пройти тонкою дошкою. Внизу нічого небезпечного немає, але над нами кружляють кровожерливі хижаки. Від одного помаху крила будь-хто може полетіти вниз. А це однозначна поразка.

- Зараз, Ені, нахились якомога нижче.

Я навіть перестала помічати, каже мені все це Калеан уголос чи подумки. Ловлю кожне його слово, кожен рух спритно повторюю. Нам нескладно йти так один за одним, рівновагу тримаємо добре, але птахи норовлять нас скинути. Я не розумію, що конкретно робить Калеан, але щоразу на підльоті стерв'ятник промахується і ми продовжуємо йти.

Мої долоні давно спітніли, і рука цілком ймовірно давно вислизнула б з хватки Калеана, але цього не сталося. Тепер я впевнена, що він тримає мене за магію. Я вже втомилася, хочу впасти на траву і лежати, хапаючи ротом повітря, а чоловік мій так само повен сил.

Перше випробування закінчилося. Ми набрали найвищі бали нарівні з нами ще п'ять пар. Я не засмучена, знаю, що далі ми їх обійдемо. З досвіду можу припустити, що кожне наступне випробування буде складнішим, ніж попереднє, але все одно не можу зрозуміти, з чого раптом цього року нам влаштували такі страшні ігри.

- Калеане, ну ти, брате, даєш! - Елім ляснув старшого брата по плечу, коли ми вийшли на годинну перерву. - Не чекав, що тут буде щось подібне!

- Я теж, - Калеан весело відповідає, що мене навіть дивує.

Удвох жадібно п'ємо воду, очі вже шукають їжу.

- Ходімо за столик, я замовила для вас м'ясо та десерти, - Аліта манить убік, а далі ділиться враженнями, як і молодший брат: - Якби я знала, що там так весело, то й сама взяла б участь!