Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

сон долає її. Як господар міг ізолювати її в цьому холодильнику? Напевно, вона чекала на смерть. Чому Мідхат віддав себе на милість цих жалюгідних обставин? Він почав шкодувати, що покинув Сальву, і зрозумів, що погодився на самопокарання через таке жалюгідне проживання. Він відчував, що ці почуття докорів сумління злилися з іншими емоціями, які оселилися глибоко всередині й спонукали до письменництва.

Письменництво не вимагає розкішного життя, подумки казав він собі, але воно може розквітати за допомогою натхнення, плідної праці і стриманості. І, можливо, написання першого роману та того, у чому він собі відмовляв, було частиною самопокарання. Але за покаранням з’являлася надія. Його перший роман був присвячений Сальві. Він неявно й безпричинно відчував, що пише завдяки їй і для неї, і пообіцяв собі, по закінченні, написати передмову в книжці зі щирою присвятою Сальві. Написання роману, зважаючи на ці обставини, не було чимось присвяченим її коханню. Раннє повернення додому щодня спонукало чоловіка до роботи.

Тепер Мідхат сидів у тому самому кріслі, яке колись належало старенькій бабці, у халаті, з товстим шарфом накрученим на шию та плечі. Ось він сидить, весь укутаний, і чисті аркушики паперу наче звертаються до нього, чекаючи на доторк пера.

Він занурився у свої думки. Були перешкоди й труднощі в цьому просторі, але це лише творчі пошуки, його власні літературні винаходи, не взяті з жодного роману, які він читав раніше, принаймні так йому здавалось. У нього виникла потреба естетично викласти свою розповідь на цих чистих аркушах. Чи є ще щось краще, ніж письменництво, щоб послужити спокутою за гріх образи своєї коханої? Роман не віддаляється від автора після завершення; він стає незалежним від нього під час написання. Поки письменник опановує трюки майстерності під час своєї роботи, він розуміє, що насправді це текст керує ним. Закінчивши розділ, автор зупинявся, перечитуючи і доповнюючи текст, а потім, схаменувшись, коригував, щоб не скотитись до якогось звіту чи статті. Роман звертався до нього, запитуючи: «Де яскраві сцени, множинність точок зору персонажів, кожна з яких має свою перевагу і вимоги? Де конфлікт, де драма? І як можливо забути, що діалог повинен викликати інтерес, кидати виклик або викривати? У ньому не повинно бути гумору, парадоксу чи різких трансформацій, які шокують читача. Що стосується атмосфери, вона має бути романтичною, трагедійною чи лихою? І не забувай про мову: темп має бути різноманітним — іноді він повинен дотримуватись реальності та використовувати прозу повсякденного життя, а інколи її потрібно стиснути, посилити або злетіти в уявні сфери. І ти повинен завжди пам’ятати про свого читача настільки, наче намагаєшся залучити його до процесу написання твору. Автор повинен тут і там залишати прогалини, які спроможний заповнити лише читач».

Справжня художня література використовує реальність, але не дозволяє дійсності стримувати й підпорядковувати її. Вона передає роздуми та спостереження письменника, але також повинна перенести їх у комедійні уявні сфери чи приховані трагічні виміри. Реальність вабить за межі видимого, відкриваючи для письменника можливості, які могли б їй суперечити. Хороший письменник той, хто підхопив ці сигнали або вигадав їх.

Пишучи, письменник переживає безсмертні моменти, які поза межами самого Часу. Він втрачає інтерес до життя людей, задоволений долею, до якої його нарешті привели. Письменство було долею і метою його життя. Його долею не був пошук пригод, чи то з жінками, чи з чимось іншим, у Європі чи деінде. Йому було призначено іншу місію, яку потрібно було виконати якнайкраще, і це завдання випливало зсередини і з самої суті його життя, ще з дитинства. І якщо його життя було сповнене збігів, то всі вони привели до одного результату, який не був випадковим: він став письменником. Випадково він залишився живим, випадково пішов до школи, і саме випадково він полюбив читання. Але письменництво стало необхідністю життя. Це було виразом його постійної відчуженості, визнанням ласки, яку він отримував, і святкуванням усіх цих щасливих збігів. І він не повинен сильно страждати через свою самотність, не повинен шукати емоційного чи сексуального задоволення. Зрештою, Сальва все ще була й не відкинула його, коли він повернувся, розкаявшись, і погодилася супроводжувати його та підтримувати. Важливою річчю було повернутися із завершеним романом. І справді, роман від початку до кінця був присвячений тому рудому волоссю та оксамитовій сукні.

Деколи вночі письменницька лихоманка охоплювала його так, що він не лягав до третьої чи четвертої ночі. Він повинен був поставити платівку з музикою, перш ніж згорнутися в ліжку. Музика, казав він подумки, була його нагородою наприкінці робочого дня. Робочий день не закінчувався в ліжку, адже натхнення могло прийти й уві сні.

Він міг знайти рішення проблеми, з якою зіткнувся, коли не спав, або могла виникнути нова проблема. Він візуалізував рядки та абзаци й намагався перемістити деякі з них, і вони або підкорялися йому, або бунтували. Він був щасливий своєю формою поневолення. Музика іноді сповіщала про себе з-за рядків і сторінок — оскільки вона ніколи не виходила з його свідомості — і образ Сальви в купальнику міг майоріти між піском, блакитним морем і небом або ховатися в його обіймах від страху та смутку. Як він міг відмовитися від неї?

Під кінець випускного року в університеті вона попередила його, що настав час офіційно зробити їй пропозицію.

— Моя сім’я вважає тебе моїм нареченим, вони ніколи не заперечували, аби ми гуляли разом, і вони знають, що ми любимо одне одного. Єдине, що залишилося, це формально скріпити стосунки.

Була ніч, і вони сиділи на траві біля Ісмаїлійського каналу.

— Але після отримання ступеня бакалавра я хочу поїхати вчитися в Сорбонну, — зауважив він.

— Чудово. Я можу поїхати з тобою, — сказала вона. — У чому проблема?

— Ти знаєш, що життя у Франції буде нелегким для студента, у якого нічого немає, — відповів він. — Сподіваюся, що я зможу отримати трохи грошей від мого дядька Салема чи від Маріки. Але потім сподіваюсь тільки на себе та на долю.

— Я готова жити з тобою у Франції, навіть якщо ми їстимемо звичайний хліб, — сказала вона зі сльозами на очах. — Ти той, кого я люблю. Будь ласка, не залишай мене одну.

— Добре, — промовив він, намагаючись заспокоїти її. — Відкладімо це на рік. Я буду подорожувати сам, закріплюсь в навчанні та влаштуюся з проживанням, потім повернуся, і ми зможемо заручитися, а тоді повернемося разом.

Ідея подорожувати до Парижа виникла, коли він жив у Каїрі, який вважав ще величнішим і