Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— На цих аркушах, мабуть, дуже багато мікробів…

— Ще раз кажу, Урсу. У тексті нема ніяких конкретних вказівок. Це друга частина документа, в цьому ми обидва впевнені. Перша фраза, яка засвідчує документ, дивна, друга, яка конкретно нічого не говорить, теж дивна. Суцільні дива та й годі.

— Невже нема нічого нетаємного в тексті цього Зогряну?

— Побачимо. Я думаю, пора братися за текст.

— Отакої! — вигукнув Урсу. — Що нам за нього братися, коли ми знаємо все. У ньому двадцять дев’ять рядків…

— Ні! У ньому двадцять дев’ять рядків-фраз. Кожен рядок — речення! Оце те, що мені здається найбільш дивним.

— Чому?

— У мене таке враження, Урсу, що рядки зумисне написані так, щоб кожен був реченням. Не намагайся пригадати документ, а подивись на папір. Речення довгі, речення короткі. Хто примушував логофета робити з кожного рядка речення або з кожного речення рядок? Аж ніяк не площа паперу і не звичка. У його часи деякі книжники писали речення, що займали не один рядок, а цілі сторінки. Тобі це не здається дивним?

— Тепер… та-ак! — визнав крем’язень. — Тоді й це «потім», яке мені так діяло на нерви…

— Ну, говори, не соромся, — підбадьорив його Віктор.

— Відіграє певну роль між реченнями… Хай йому грець!

— Так! Воно підсилює окремішність речень. Я навіть ризикнув би сказати, що зумисне відрубує речення від речення. Надає кожному реченню саме його значення.

— Бр-р! — злякався Урсу. — Яка плутанина!

— Дуже велика! Бо в такому разі це означає, що кожна фраза окремо має своє значення, зате весь текст, узятий разом, не має смислу.

— А «нічого» в кінці? — спитав Урсу.

— Це інша дивина. Навіщо тричі говорити «нічого»? Давай ще раз подивимось. Пиши! Двадцять дев’ять рядків-речень; кожне речення має своє значення, яке не вкладається в загальний смисл тексту… Чекай! Тоді це означає, що ми не можемо говорити про загальний смисл тексту… Але що ж це може бути? Аби не втратити нитки… І повторене «нічого» в кінці. Ми знову залишаємося без ніякого просвітку… Чи не можуть бути зашифровані речення? Або слова? Чи букви? Ану, давай спробуємо… Дай мені номер одного речення, Урсу!

— Одинадцятого чи дванадцятого, яке ти хочеш?

— Одинадцятого! «Потім піднімайся з труднощами до околиці села». Що може означати ця фраза? Куди піднімайся, до околиці якого села? Ні, тут нема навіть числової вказівки… Давай вісімнадцяте… «Потім зупинися біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки…» Тут є якісь числові вказівки… Дві одиниці… Одинадцять чи два?.. І три… Що воно означає? Букви?.. Ні! Тому що нема в світі жодної абетки, яка б складалася з десяти літер. Слово? Яке слово? Звідки слово?

— А може, якісь речення не мають значення? — перепинив Урсу Віктора. — Як, наприклад, «нічого» в кінці?

— Не може бути жодної фрази без значення.

— Чому?

— Тому що вони не були б уведені в текст. Усі речення самостійні. Якби вони не були потрібні, їх би не вводили в текст. Ясно?

— Але все-таки останні фрази не означають нічого, крім «нічого». Чи вони теж мають якесь значення?

— Саме так, Урсу! І саме звідси треба починати!

— Я все одно не розумію. Якщо навіть «нічого» щось означає, то що ж це за документ?

— Оце і я питаю, Урсу, — відповів Віктор із якимось дивним полиском в очах. — А може, перед нами ще один документ?

— Як? — підскочив Урсу. — Я ж казав просто так…

— А я кажу не просто так. Я абсолютно впевнений! І все-таки логофет припустився однієї помилки… Чи, може, зумисне зробив це…

— Якої помилки? — по спині в Урсу побігли мурашки.

— Дуже чітко відокремив речення, перетворив їх на окремі самостійні речення, без ніякого зв’язку між ними… Це вказує, Урсу, що ми не маємо, точніше, не можемо мати загального смислу. А якщо нема загального смислу, то це означає, що перед нами не документ.

Віктор з Урсу разом підвелися з місць. Крем’язень був ошелешений, розгублений:

— То що ж воно таке, оці папери, які виповнили мені душу киплячим салом?

— Я думаю, що це ключ! Перед нами не документ, Урсу, а тільки ключ для розшифрування документа…

— То де ж тоді документ?

— Або він загублений… або тут!

— Де? Ти що, з глузду зсунувся? — вигукнув Урсу, хапаючись руками за голову.

— Ні! Я був, був божевільний, усі ми божевільні, спантеличені, приголомшені… Неймовірно! Невже він міг загубитися?

Віктор притулився чолом до віконної шиби та так і закляк біля вікна, не маючи й кровиночки в обличчі.

— Невже він загубився, Урсу? — повторив знову по якомусь часі роздумів. — Невже загубився?.. Я навіть боюся спробувати.

— Якщо ти вважаєш, що це лише ключ, то загубилася сторінка документа.

Віктор не зважав на слова Урсу; він відійшов од вікна, ніби трохи підбадьорений.

— Мені аж страшно. Я ніколи в житті так не хвилювався. Урсу! Я не можу дивитися, не можу думати, роби все сам…

— Що робити?

— Полічи рядки в передмові…

— Передмова! — загорлав Урсу.

— Ні, ні! Я прошу тебе, не говори ні слова. Полічи рядки… Тільки й того! Як хочеш — голосно, тихо…

— Двадцять дев’ять! — прошепотів Урсу, теж вражений відкриттям. — Двадцять дев’ять рядків, отже…

Віктор безсило опустився на ліжко.

— Що з тобою? — кинувся до нього крем’язень.

Віктор відповів тихо, тремтячим голосом:

— Ми відкрили справжній документ!..

— Як?! Так… так! — І від голосу Урсу здригнулися стіни в хаті. — А-а! Передмова! Гаразд, але ж це… тільки за кількістю рядків?..

— Ні, Урсу! Це за всіма ознаками.