Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

свою долю такою, як вона була, і навіть знаходити в ній насолоду. Він багатий. Знатний. І до певної міри талановитий.

— Але сам я не зробив нічого, щоб здобути або заслужити хоч щось із того, що маю, — зізнався він.

— Цьому я можу повірити, — розсміялася Береніс.

— Але що тут поробиш, — продовжував він, немов не помітивши її репліки. — Такий світ — усе в ньому несправедливо: обдаровує одних, і нічого не дає іншим.

— Як це вірно! — сказала Береніс, що раптом стала серйознішою. — У житті стільки фатального і стільки безглуздого: бувають долі прекрасні, а бувають страшні, ганебні, огидні...

Стейн почав розповідати їй про себе. Його батько хотів, щоб він одружився з дочкою їх сусіда, теж графа. Але, як ви­словився Стейн, вони не надто приваблювали одне одного. А пізніше, в Кембриджі, Стейн вирішив за будь-яку ціну відкласти одруження і спочатку якомога більше побачити світ.

— Але біда в тому, — продовжував Стейн, — що я надто звик переїжджати з місця на місце. А в проміжках між більшими подорожами хочеться ще побувати й у моєму лондонському будинку, і в паризькому, і в Трігезалі, і в Прайорс-Коув, коли він ніким не зайнятий.

— А, як на мене, біда в іншому: незрозуміло, що може робити самотній холостяк зі стількома резиденціями, — сказала Береніс.

— Вони мені служать для моєї головної розваги, тобто вечірок, — відповів він. — У нас їх постійно проводять, як ви самі, мабуть, помітили. І уникнути цього неможливо. А крім того, я працюю і часом дуже напружено.

— Заради задоволення?

— Так, мабуть. У всякому разі це надає внутрішньої рівноваги, яка, по-моєму, іде мені на користь.

І Стейн почав викладати свою улюблену теорію про те, що сам по собі титул без особистих досягнень має невелике значення. Світ все більше уваги звертає на тих, хто працює в галузі науки й економіки, і саме економіка його цікавить найбільше.

— Але я зовсім не про це хочу з вами говорити, — на закінчення сказав він. — Давайте краще поговоримо про Трігезал. Це місце, дякувати Богові, дещо відокремлене і надто пустельне для звичайних вечірок, тому, коли я хочу зібрати багато народу, мені доводиться багато чого продумати. Трігезал нічим не нагадує околиці Лондона, нічого подібного ви там не побачите, — я часто користуюся ним, як притулком, куди можна втекти від усіх.

Береніс одразу відчула, що він шукає глибшого порозуміння між ними. Можливо, найкраще, думала вона, одразу ж по­класти цьому кінець, прямо зараз дати ясно зрозуміти, що не може бути ніякого подальшого зближення. Однак вона не могла прийняти необхідність такого вчинку стосовно людини, яка, схоже, так само широко дивиться на життя, як і вона сама. І, дивлячись на Стейна, поки вони йшли, Береніс навіть запитувала себе, чи не вирішить він не дати волі своїй цікавості до неї і втриматися в рамках ввічливої світськості, якщо вона розповість йому про свої відносини з Ковпервудом. Адже тепер він пов’язаний з Ковпервудом справами і, мабуть, ставиться до нього з достатньою повагою, щоб поважати і її.

Водночас Стейн їй дуже сподобався. Вона вирішила відкласти розмову. Але наступного дня, коли вони зустрілися рано-вранці за сніданком і збиралися поїхати кататися верхи, Стейн знову заговорив про намір утекти до Трігезала — не тільки для того, аби відпочити кілька днів, але щоб спокійно обміркувати деякі серйозні фінансові проблеми, що вимагають його уваги.

— Річ у тім, що я взяв на себе чималу працю у зв’язку з планом вашого опікуна стосовно будівництва метрополітену, — зізнався він. — Можливо, вам відомо, що містер Ковпервуд розробив дуже складну програму і вважає потрібним заручитися моєю допомогою. А я намагаюся вирішити, чи зможу я бути йому справді корисний.

Він замовк, немов вичікуючи, що вона на це скаже. Але Береніс мовчала, ведучи коня риссю поруч із ним. Вона твердо вирішила не висловлювати власних думок.

— Хоч містер Ковпервуд і мій опікун, — перервала вона, нарешті, мовчання, — але його фінансова діяльність для мене таємниця. Мене куди більше цікавлять чудесні речі, які можна придбати за гроші, ніж те, як ці гроші добуваються.

І вона трохи посміхнулася.

Стейн на мить притримав коня й, повернувшись, уважно подивився на Береніс.

— Слово честі, я думаю так само, як і ви! — вигукнув він. — Я часто запитую себе, навіщо обтяжувати себе усілякими справами, коли так любиш красу. Часом я навіть злюся на себе за це.

І Береніс подумки знову порівняла Стейна зі своїм енергійним і безжалісним коханим. Любов до мистецтва й краси у Ковпервуда лише доповнювала його фінансовий геній і жадання влади. У Стейна ж почуття прекрасного переважало над усім іншим, і водночас він, як і Ковпервуд, мав багатство і був цікавою особистістю. І при цьому мав те, чого Ковпервуду ніколи не досягти: визнання вищого світу і високий титул. Береніс було тим цікавіше порівнювати цих людей, що вона бачила, яке сильне враження справила вона на Стейна. Англійський аристократ — і Френк Ковпервуд, американ­ський фінансист, магнат міського залізничного транспорту!

Проїжджаючи під деревами на своєму сірому в яблуках коні, Береніс намагалася уявити себе в ролі леді Стейн. Можливо, вони навіть матимуть сина, і він успадкує граф­ський титул. Але тут — на жаль! — Береніс згадала про свою матір — славнозвісну Гетті Стар із Луїсвілля і про власні не надто сумнівні стосунки з Ковпервудом, що можуть викликати скандал у будь-який момент. Адже є Ейлін, а гнів Ковпервуда і його подальша ворожість, особливо враховуючи його винахідливість, можуть мати будь-які наслідки. І її недавнє хвилювання розсіялося, як туман при нещадному світлі дня. На мить вона похолоділа, усвідомивши всю складність свого становища, але тут вона почула слова Стейна, що її трохи втішили:

— Дозвольте сказати вам, що ваш блискучий розум і щиросердечна чуйність не поступаються вашій красі.

І Береніс, незважаючи на смутний настрій, весело махнула рукою.

— Чому б і ні? Ви думаєте, я нездатна прийняти те, чого не заслуговую?

Вона цікавила Стейна все більше й більше, і тому він схильний був думати, що стосунки між Береніс і її опікуном