Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

у якоїсь особи, про яку, він, мабуть, не мав жодної іншої інформації, — загадував багато років, із тієї простої причини, що цей тон уже чув або відчув, що може почути його ще раз, і що він надавався до відтворення, був чимось тривким; таке чуття вселюдного саме вибирає в майбутньому письменникові те, що вселюд-не, і що може стати складником мистецького твору. Отож інших він слухав хіба тоді, коли у своїй глупоті чи шаленстві вони повторювали, ніби папуги, те, що кажуть люди такої самої папужачої вдачі, — обертаючись на віщих птахів, речників певного психологічного закону. Він пам’ятав лише вселюдне. Завдяки прикметним інтонаціям голосу, завдяки прикметним іграм тіней на фізіономії, хай навіть цих людей він бачив тільки раз у ранньому дитинстві, в ньому закарбувався образ їхнього буття; і коли він згодом візьметься за перо, це знизування плечима, спільне багатьом особам, буде передано так точно, ніби в зошиті анатома, але з тією різницею, що для більшої психологічної правди рух плечей у нього перейде в рух шиї, запримічений у когось іншого, адже нам позують усі люди.

Не можна твердити з певністю, що при створенні літературного твору уява та вражливість не виступають як взаємозамінні прикмети і що другу з них не можна без великої шкоди заступити першою подібно до того, як хтось, чий шлунок нездатний травити, обтяжує цією функцією кишки. Вражли-ва з народження людина, хоча й позбавлена буйної уяви, може все-таки писати чудові романи. Муки, завдані їй людьми, зусилля, аби запобігти їм учасно, конфлікти з другою немилосердною особою, на які ті муки її наражають — усе це, викладене розумно, могло б правити за тему для книги, не гіршої за вигадану, від початку до кінця вимудрувану, ба навіть такої самої «відстороненої» від авторових мрій, здатної справити враження, ніби автор був виключно полишений на самого себе і щасливий, книги, так само для нього несподіваної і випадкової, як свавільна примха уяви.

На розум не багаті люди своїми жестами, теревенями, необачно звіреними почуттями зраджують закони, неусвідомлені ними самими, але очевидні для артистичного ока. Через такі спостереження простак вважає письменника за вовкодуха, і, до речі, даремно, бо в самосвідомості артист убачає чудову рису загальної природи і якщо в комусь упадає в око її брак, він засуджує його не більше, ніж хірург зневажав би пацієнта за якусь досить поширену недугу. Отож художник виставляє когось на посміх менше, ніж інші. На жаль, він більше нещасливий, аніж злосливий: коли йдеться про його власні пристрасті, він, так само добре знаючи їхню вселюдність, тим важче зцілює рани, завдані цими пристрастями.

Звичайно, коли нас ображає нахаба, ми воліли б почути від нього не хамство, а похвалу, — а надто як нас зраджує кохана жінка, чого б ми не дали, аби було інакше! Але ураза ображеного, біль зацураного тоді залишалися б для нас невідомим краєм; тимчасом як його відкриття, болісне для коханця, було б знахідкою для художника. От і виходить, що злюки та невдячники з’являються, всупереч його і своїй волі, у творі майстра. Памфлетист несамохіть прилучає до своєї слави ошельмованого власним пером шелихвоста. У кожному творі мистецтва можна розпізнати тих, кого артист найдужче ненавидів, і навіть, леле, тих, кого найпалкіше кохав. Вони всього лишень позували письменникові саме в той час, коли — о, що б він віддав, коли б це був тільки сон! — завдавали йому найлютіших тортур. Кохаючи Альбертину, я добре розумів, що вона мене не кохає, і мусив миритися з тим, що вона дала мені відчути лише смак мук, кохання, ба навіть — із самого початку — щастя.

І коли ми намагаємося добути науку з нашої гризоти, описати її, нас може трохи потішити ще один аргумент, відмінний від решти, що я тут наводжу, а саме: мислити вселюдно і писати — для письменника здорова і конечна функція, виконання її ущасливлює його, як ущасливлює людей гімнастика, пітніння і ванна. По щирості сказати, мене це трохи обурювало. Хоча я повірив, що найвища правда життя криється в мистецтві, а, з другого боку, я можу втратити здатність поринати у спогади, потрібні мені, щоб кохати далі Альбертину й оплакувати бабусю, я застановлявся, чи буде твір мистецтва, про який обидві нічого не знали б, звершенням долі померлих бідолах, звершенням їх самих. Моя бабуся, за конанням і смертю якої я спостерігав із такою байдужістю! О, якби я міг, коли закінчу свій твір, відбути покуту: довго терпіти від смертельних ран, геть занехаяний, поки сконаю! А втім, я безмежно співчував навіть не таким близьким істотам, навіть байдужим мені, до долі, мук і навіть просто смішних рис яких зверталася моя думка, аби їх зрозуміти. Всі ці істоти появили мені правду в усій її багатоликості, і тепер їх нема на землі; мені здавалося, ніби своє життя вони прожили з користю тільки для мене і задля мене вмерли. Я журився на думку, що моє кохання, а мені на ньому так залежало, вийде в моїй книжці таке безособове, що різні читачі підганятимуть його під свої почуття, спізнані до інших жінок. Та чи ж випадало мені обурюватися такою посмертною невірністю і тим, що хтось міг собі уявити об’єктом мого захоплення невідомих жінок, якщо ця невірність, цей поділ любови між кількома істотами розпочався ще за мого життя, ба навіть перше, ніж я взявся за перо?

Чимало я натерпівся по черзі від Жільберти, дукині Германської й Альбертини. Так само по черзі я забував про них, і як щось і тривало, то тільки моє кохання, присвячене різним особам. І хай якісь читачі споганять один із моїх споминів, цього блюзнірства я доконав уже давніше. Я майже жахався самого себе, таким жахом до себе пройнялася б, либонь, якась націоналістична партія, в ім’я якої поновлено воєнні дії, хоча вона єдина здобула користь від війни, де стало каліками і наклало головами чимало шляхетного люду, навіть не знаючи остаточного висліду змагань (що для моєї бабусі було б принаймні певною полегкістю). І єдиною моєю потіхою в горі, адже вона не могла знати, що я, зрештою, взявся за перо, було те (така вже доля мертвих!), що хоч вона й не могла радіти моїм успіхам, але давно перестала усвідомлювати моє неробство, моє змарноване життя, яке їй так боліло. І, звичайно, я міг би навести слова і погляди не лише моєї бабусі чи Аль-бертини, а й безлічі інших осіб, інших індивідів, яких не