Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

Того дня Барі, оббігаючи ристю велику скелю біля водоспаду, опинився віч-на-віч із мисливцем П’єро й Непісе — тією самою дівчиною із зоресяйними очима, що стріляла в нього на краю галявини.

Якби вовчук першим узрів П’єро, а не Непісе, то швидко б повернув назад. Але кров його пращурів знову розбурхала в ньому дивне тремтіння. Чи те ж саме відчував і Казан, зустрівши першу жінку?

Барі став на місці нерухомо. Непісе була не більше, ніж за двадцять футів від нього. Вона сиділа на яскраво освітленій ранковим сонцем скелі й розчісувала своє чудове волосся. Її очі в одну мить засвітились, наче зорі, а вуста розкрилися від здивування й радості. Одна її рука так і лишилася висіти в повітрі, обтяжена чорними блискучими локонами. Побачивши білу зірку на його грудях і білий кінчик на вусі, вона відразу впізнала його. Дуже тихо, сама до себе дівчина прошепотіла: «Собачá». Це був той самий дикий пес! Коли вона підстрелила його, то була певна, що той помер.

Напередодні ввечері П’єро й Непісе збудували собі за скелею курінь. Тепер, стоячи навколінки перед вогнем на білому піску, П’єро готував сніданок у той час, як Верба зачісувала собі волосся. Він підняв голову, щоби щось їй сказати, і побачив Барі. У той момент чари розвіялись. Вовчук помітив, що людинозвір почав підводитися на ноги, й у змиг ока щез.

Непісе була ще швидшою.

— Dépêchez-vous, mon père![18] Це те собачá! Швиденько!.. — вигукнула вона й, мов вітер, помчала за Барі.

П’єро побіг за донькою, захопивши дорогою свою рушницю. Йому було важко наздогнати Вербу. Вона скидалася на дикого духа. Здавалося, що її маленькі ніжки в мокасинах ледь торкалися піску, коли вона побігла довгим берегом. Неможливо було не замилуватися, як розвіювалось, виблискуючи на сонці, її прекрасне волосся. Навіть тепер, у такий бентежний момент, П’єро думав про Мак-Таґґарта, керівника факторії Компанії Гудзонової затоки з Лак-Бейна, і те, що він сказав учора. Півночі П’єро пролежав без сну, зціплюючи зуби від самої згадки про це. А сьогодні із самісінького ранку, ще до того, як на них натрапив Барі, він подивився на Непісе уважніше, ніж будь-коли у своєму житті. Вона була красуня, гарніша навіть за Вйолу, свою вже померлу матір. Це волосся, що змушувало чоловіків витріщатися так, ніби вони не могли повірити в його реальність! Ці очі, як озерця, наповнені зоряним світлом! Своєю тендітністю вона була схожа на лісову квітку! А Мак-Таґґарт сказав…

— Швидше, батьку! Він повернув у глуху ущелину. Тепер собачá від нас не втече! — раптом почувся попереду збуджений крик дівчини.

Непісе дихала важко, коли її нарешті наздогнав батько. Французька кров палала на її щоках рум’янцями, червоними були й губи, а білі зуби виблискували, наче перлини.

— Там! — показала вона.

І вони рушили.

Попереду, рятуючи життя, мчав щодуху Барі. Він інстинктивно відчув, що ці дивоглядні двоногі істоти були всемогутні. І вони його переслідували! Вовчук міг їх чути. Непісе бігла за ним слідом майже так само швидко, як і він сам. Раптом Барі звернув у міжгір’я. Та, пробігши двадцять футів, зрозумів, що далі шляху немає, і повернув навспак. Однак було пізно: вихід із ущелини закривала Непісе. Дівчина тепер була за якихось десять ярдів від нього, П’єро — на крок чи два позаду неї.

— Ось він! Ось! — крикнула Верба.

Затамувавши подих, вона кинулась у зарості молодої ялиці, де миттю раніше зник Барі. Але розмаяне навсібіч, наче величезна павутина, волосся позачіплювалося за кущі. Вона зупинилася, що зібрати його у вузол, а тим часом повз неї пробіг П’єро, коротко кинувши, що сам обнишпорить чагарі. Лише на якусь хвильку волосся дівчини її затримало, а тоді вона знову побігла вперед за татом. П’єро, бувши за ярдів п’ятдесят попереду, крикнув, що вовчук повернув назад. Барі і справді біг тепер своїм слідом, прямо на Непісе. Він не помітив її вчасно, щоб зупинитися або звернути вбік, а тому, біжучи, збив її з ніг. Дівчина впала й повалилася прямо на нього. Кілька секунд вони провалялися впритул одне до одного. Барі ловив запах її волосся, відчував, як вона намагалася його втримати в руках. Але їй знову перешкодило довге волосся. Потім вовчук таки вислизнув від неї і знову кинувся до глухої ущелини.

Непісе скочила на ноги. Осяяна усмішкою, вона важко дихала. П’єро з тривогою підбіг до неї, а Верба показувала рукою на щось за його спиною.

— Я тримала його в руках, але він мене не вкусив! — сказала засапано вона, а потім, знову показуючи в кінець ущелини, повторила: — Я тримала його в руках, але він мене не вкусив, батьку!

Це було дивно. Дівчина повелася безрозсудно, але щеня її не вкусило! Саме тоді вона глянула на П’єро своїми сяйливими очима й — куди й поділася її усмішка — тихо промовила:

— Барі…

Її рідною мовою це означало «дикий собака» — маленький брат вовка.

— Ходімо, — вигукнув П’єро, — інакше він утече від нас!

Тепер чоловік уже був переконаний в успіху справи. Ущелина так звузилася, що Барі не зміг би вислизнути від них непоміченим. І коли три хвилини потому П’єро й Непісе знову побачили вовчука, той перебував уже в далекому глухому кінці ущелини. Стіни тут піднімалися над ним, як увігнуті краї величезної чашки. Бенкетування рибою й довгі безтурботні години сну зробили його товстим, і тепер він був майже виснажений, марно шукаючи виходу. Непісе негайно ж кинулася на нього, а П’єро, передбачаючи, що Барі може спробувати втекти назад, поспішив ліворуч загородити йому шлях до втечі.

Серед скель Барі намагався знайти, куди ж утекти. За мить він опинився біля входу в іще одну ущелину завширшки в п’ятдесят чи шістдесят футів. Це був вхід до природної в’язниці близько акра за площею, красиве місце, зусібіч, окрім виходу, загороджене стінами скелі. У дальньому кінці шумів водоспад, що спадав бризками каскадів. Трава тут була густа й усипана квітами. У цю пастку П’єро загнав не одного оленя. Звідси не було ніякого порятунку, крім як попастися на приціл його рушниці. Він покликав Непісе, коли побачив, як Барі заходить, і вони разом піднялися по схилу.

Барі майже досяг краю маленької галявини, та раптом зупинився, і так швидко, що аж сів, а його серце тим часом ледь не вилетіло з грудей.

Прямо на його шляху стояв величезний чорний ведмідь Вакаю!

Десь із півхвилини Барі вагався між двома небезпеками. Позад нього чулися голоси Непісе й П’єро, долинали