Димитр Ангелів - Сміливий чунг

воно лягло і щільно затулило її. Сміливий випростався й почав вимовляти якісь нові незрозумілі звуки. Очі його світилися радістю, обличчя виражало безмежне вдоволення. Чунги теж замуркотіли, зраділі, схвильовані, але не тому, що зрозуміли його, а тому, що сама спільна й ритмічна робота сподобалась їм. Двоє маленьких чунгів повилазили на дерево і, зберігаючи ритм, вигукували:

— Уок-кха! Уок-кха!

Вони переступали з ноги на ногу, несвідомо поводили плечима і поступово втягували у свою гру інших маленьких чунгів. Поволі грою захопилися й дорослі чунги, всі почали розмірено й співуче уокхати, все дужче розтягуючи окремі звуки. Це була перша пісня чунгів, вираз вдоволення й радості, якої вони зазнали в цій спільній, успішно завершеній роботі, вияв захоплення первісно-ритмічним звучанням своїх голосів. Звичайно, голоси в них були ще хрипкими й грубими, бо досі вони тільки ревли й ричали. Та вони й тепер більше ричали, ніж співали, і ці ритмічні вигуки ще не можна було назвати піснею. Але ця перша їх пісня сподобалася їм, викликала в них почуття задоволення й радості.

Після того, як щілина в скелі була затулена вдруге, група Сміливого відчула, що печера дійсно стала їх справжнім житлом. Ніколи ще — ні в знищеному пожежею споконвічнім лісі, ні потім, в часи поневірянь далеко на півночі, ні ще пізніше, під час утечі на південь, — жоден чунг не мав постійного лігва. Чунги вважали своїм весь ліс, тому їм було байдуже, де зупинитись на ночівлю. Вони ніколи не засиджувалися довше, ніж день чи два на однім місці, й ніколи вдруге не повертались до старого лігва.

Правда, інколи вони знову потрапляли в ті місця, де колись уже були, і навіть ночували в котромусь із старих лігв. Але й тоді вони не визнавали ці лігва за свої колишні, так само як не відчували потреби повертатися в ті місця, через які колись проходили. Ліс усюди був для них одним і тим самим: завжди однаковим і завжди новим. Але тепер, коли ночі стали такими холодними, а велика група чунгів розбилася на менші, печери, в яких вони оселилися, стали не тільки потрібними сховищами, а й зручними і звичними житлами. Особливо це стосувалося групи Сміливого, яка доклала чимало зусиль, щоб затулити щілину в скелі. Ця затрачена праця, ця вперше виявлена й усвідомлена турбота, викликала в них досі незнане почуття прихильності до місця, яке дало їм теплу і затишну ночівлю. Тому, повертаючись увечері до печери, стомлені цілоденним шуканням їжі, вони відчували якусь особливу ніжність до свого печерного житла, почували себе вдоволеними й щасливими. Навіть маленькі чунги звикли до печери і, перш ніж залізти всередину, радісно й голосно кричали:

— Уок-кха! Уок-кха!

Ритмічний приспів дорослих чунгів під час перекочування товстого дупластого дерева справив на них таке сильне враження, що вони ніяк не могли його забути і продовжували вигукувати в тому самому протяжному ритмі. Молода пома підхоплювала за ними, а слідом за нею підхоплювали й інші чунги, і під темним скелястим склепінням печери розлягалося дружне, ритмічне й протяжне:

— Уок-кха! Уок-кха! Уок-кха!

Це було так дивно й так незвичайно, що навіть мо-ка, коли йому доводилось проходити десь поблизу від печери, зупинявся, прислухаючись, тривожно й зацікавлено принюхувався ї, впізнавши голоси чунгів, мерщій кидався навтьоки.

Так, тепер уже всі звірі боялися чунгів, усі до одного. Багато випадків і вчинків чунгів підказували їм, що ці чудернацькі істоти не такі тварини, як усі інші, що вони вже перестали бути лише тваринами й перетворилися в щось інше, щось сильніше й дивовижніше від найсильнішої і найдивовижнішої тварини…

МАЛЕНЬКИЙ ЛА-Ї

Одного разу вранці двоє чунгів-близнят вибігли з печери й побачили недалеко від неї маленького ла-ї. Маленьке, слабеньке звірятко з рудою шерстю на спинці підповзло до свіжої кістки, обглоданої й покинутої чунгами, і почало її жадібно гризти. Втративши матір і залишившись сам ще зовсім маленьким, ла-ї ще не вмів знаходити собі поживу й багато днів уже голодував. Маленький і безпомічний, він мусив весь час ховатися в густих кущах від усіх великих і малих хижаків, заспокоюючи свій голод лише випадково знайденими безкрилими бром-бром та жу-жу. Опинившись біля печери чунгів, він зачув запах свіжих кісток, розкиданих навколо, і нестерпний голод привів його до самого її входу. Страшенно схудлий, з випнутими ребрами, маленький ла-ї забув про обережність і з нечуваною жадібністю обгризав кістки.

Побачивши його, маленькі чунги миттю поприсідали й вирячили на нього свої очиці, а потім по-дитячому нерозважливо заверещали й кинулись до нього. В ту ж мить з печери вискочила Брунатна пома та інші чунги, але маленький ла-ї уже втік. Набравши в руки каміння, близнята кинулися в кущі, де зник ла-ї. Але Брунатна пома, не зрозумівши з їх крику, яка саме тварина була біля печери, і боячись, що це міг бути небезпечний хижак, наздогнала й завернула їх назад.

Увечері однак маленький ла-ї з’явився біля печери знову. Того дня група Сміливого підстерегла в лігвах одного івода й ланча, вбила їх, з’їла, і всі поверталися до печери вдоволені й ситі. По дорозі вони догризали свіжі кістки і вже біля самого входу в печеру покидали їх. Ховаючись цілий день недалеко в кущах, маленький ла-ї зачув запах м’яса і знову не витримав. Ледве діждавшись, поки чунги увійшли в печеру, він підповз до однієї з кісток і почав її обгризати.

Саме в цю мить з печери вийшла Молода пома й помітила його. Але замість того щоб закричати, як близнята, вона причаїлась за скелею й нишком стала спостерігати. Кмітлива, пома одразу збагнула, що коли б вона навіть хотіла, не змогла б ні спіймати ла-ї, ні вбити його. Обійти непомітно й тихенько наблизитись до ла-ї було неможливо: між нею і звірятком не було ні кущів, ні якогось іншого укриття. Кинути в нього каменем чи ломакою вона теж не могла, бо ні того, ні іншого не мала під рукою, до того ж, і відстань