Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.

— Слухай, — промовив Сербин, — але ж вони теж говорять по-руському. — Сербин був син міської бібліотекарки.

— Це не по-руському, а по-нашому, — поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, — по-мало-російському…

Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:

— Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?

Ешелони з пораненими не прибували до пізнього вечора, їх затримано десь на полустанку, за десять кілометрів. Попереду на захід проходили ешелони з частинами, що перекидалися на фронт. Точилися завзяті бої на прикордонні. Австрійська армія перейшла на нашу територію.

Ми ходили групками, плече в плече, і тихо, але схвильовано, розмовляли. Кілька цьогорічних абітурієнтів нашої гімназії уже подалися до військових шкіл. І військові школи вже переведено на воєнний стан. Замість трьох років, в них треба вчитися всього кілька місяців. За півроку вони будуть вже справжніми дорослими людьми, а також і героями. Щасливі!

Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка — вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.

Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.

Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне — треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.

Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.

Директор хвилювався. Він оглянув нас коротко й махнув рукою. На напутню промову йому вже не лишалося часу: під семафором біля першої будки раптом з'явилися три вогневі крапки. То були три ліхтарі на грудях паровоза. Вони росли і більшали. Перший ешелон підходив.

Директор махнув рукою.

— Господа! Послужим же вере, царю и отечеству! — Він почував себе генералом Скобелєвим[155] на білому коні.

— Ура! — перекотилося по наших лавах схвильовано й глухо.

— Вра! — невлад несамовитим зойком вирвався голос Кашина і злякано урвався.

— Кашин, — цілком автоматично прогугнявив директор, — когда начнутся занятия, вы отсидите без обеда пять часов…

Кінець його речення пропав у гуркоті поїзда. Промайнув паровоз з шифром «С-815». Закоптіле обличчя під чорним кашкетом з двома срібними галунами — помічник машиніста Шумейко. Поїзд вела бригада нашого депо. Пропливла довга валка червоних вагонів з знайомими написами «40 человек или 8 лошадей».

Нас трусила дрібна нервова дрож. Зуби цокали від піднесення й хвилювання. В кінці перону оркестр ударив урочисто й молодецьки.

Для евакуації перших ранених в тил ще не було спеціальних санітарних поїздів. Подано звичайні порожняки з-під військових ешелонів. Кілька годин тому вони приставили до кінцевої передфронтової станції чергові армійські частини. По сорок людей та восьмеро коней на вагон. Тепер вони верталися по нову партію. Їх і використали під ранених.

Схвильовані, піднесені, розбурхані, під грім оркестру ми кинулися до вагонів. Серця наші тремтіли і завмирали. Зараз ми побачимо героїв, справжніх живих героїв, що пролили кров свою за «веру, царя и отечество». Оркестр виконував молитовні акорди «Коль славен». Ніяково спинилися ми на дверях вагонів…

Вагони зустріли нас чорним проваллям своєї страшної глибини. Світла в вагонах не було. І з цієї невідомої, незрозумілої, моторошної темноти ніхто не вийшов нам назустріч. Немовби там, в цій моторошній глибині й темноті, нікого й не було.

Там не було нікого, але там було щось. Щось таке, від чого наші піднесені серця враз упали, а розбурхані душі знітилися. Там щось ворушилося, хлипало, стогнало, хрипіло, ридало й проклинало. Злива проклять — ціла злива проклять передусім — зустріла нас на порозі цих вагонів муки й смерті.

Ми відступили, ми відсахнулися назад.

Біля паровоза, з жмутом клоччя в руках, стояв помічник Шумейко. Молодий хлопець-кочегар тримав маслянку з довгим тонким дзьобом. З неуважно нахиленого