Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Песельники, давай!

Високий, баритональний інфантильний басок Туровського жбурнув угору звичайний заспів. Він заспівав хапливо і охоче, радий розраді душевного замішання:

Расскажу тебе, невеста, не втаюсь перед тобой — За горами есть то место, где кипел кровавый бой…

Він виводив мотив недбало, а слова — старанно, особливо пильнуючи «чистоту прононсу» солдатського діалекту.

Матвій Туровський був наш неперевершений співун і неодмінний заспівувач. Його репертуар був невичерпний. Він знав сто сорок українських пісень, дев'яносто російських, п'ятдесят польських, п'ятнадцять німецьких, десять молдаванських, п'ять французьких і одну латинську. Крім того, він знав усі церковні кантати. Але, зрозуміло, в таку хвилину він вибрав заспівати тільки нашого моторного й зухвалого «Чорного ворона»…

Ми в захваті підхопили приспів:

Черный ворон за горами, там девчонка за морями — Слана, слава, там девчонка за морями…

Вузенькою, кривою і брудною вуличкою провінціального міста південно-західного краю ми простували на військову рамну з співами та посвистом, немов на широку арену життя.

ВОЛЕН ЗІ РАУХЕН?[153]

Коли ми вийшли з вулиці на залізничну колію проти військової рампи, перше, що ми побачили, то був довгий червоний ешелон біля перону. Чорт забери, ми спізнилися.

Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.

Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.

— Хлопці! Німці! — закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.

— Не німці, а австріяки! — поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.

Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.

Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені[154].

З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.

Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.

Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.

Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.

— Волен зі… зі… — Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».

— Раухен! — підказав Зілов.

— Волен зі раухен?

Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.

— Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) — Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.

Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.

Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.

Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.

— Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, — сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.