Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Липак! Чи, якщо вам приємніше, товаришу Липак! Ще раз повторюю, ви помилилися і я не є членом ніякої з політичних партій.

– Ну, як же, – розгубився Липак. – У селі тільки і говорять, що через те, що ви були членом КПЗУ, вас і відправили сюди із Рави-Руської, де ви вчили у гімназії.

– Ви це правильно сказали – був. Саме був.

– Тобто?

– Я дійсно був у компартії.

– А тепер? – не зрозумів Липак.

– А тепер я не є у ній.

– Чому?

– Пане Липак! Згодьтеся, що це запитання надто особисте, і я дозволю собі на нього не відповідати.

Спіймавши чергового облизня, Липак закінчив цю неприємну для них обох розмову. Маючи деякі зв’язки у повітовому комітеті, він мав намір все ж дізнатися про минуле нового вчителя.

Але наступні події спочатку відклали у довгий ящик виконання цього наміру, а невдовзі взагалі стало не до цього. Громом серед ясного неба для Липака (і для всіх комуністів Західної України) стала звістка, що Комінтерн звинуватив у націоналізмі і розпустив Компартію Польщі, а разом з нею і КПЗУ.

«Головний комуніст» села просто перестав хоч щось розуміти. Він вважав себе несправедливо ображеним, але звинувачував у цьому чомусь вчителя Олексія Кульчицького. Відкрито проти нього Липак не виступав, але злобу затаїв.

А Засмужним було не до розборок у міжнародному комуністичному русі. У березні Ганна народила дівчинку, яку вже за традицією назвали в честь баби Пелагеї. Тут вже не лише старий Теодор, а й Пелагея ходила гоголем і не могла натішитись онучкою. Здавалося, доля провела її через випробування лише для того, щоб син міг продовжити рід Засмужних.

А Михайлові не залишалося часу для роздумів. Родина, що поповнилася, вимагала щораз більшої уваги. Батько зовсім віддав синові господарку, не забуваючи, тим не менше, постійно надавати «корисні консультації», чим щоразу нервував Михайла. На цьому ґрунті у них неодноразово виникали суперечки – тут зіткнулися два тверді характери.

І все ж суперечки рано чи пізно закінчувалися, затихали чи просто забувалися за щоденними справами. А десь у світі події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Засмужні розуміли, що полум’я війни невблаганно наближається до їхніх осель.

Однієї погожої неділі, коли відправа у церкві завершилася, а прихожани не поспішали розходитися по домівках, обидва Засмужних – Іван і Теодор – сиділи на лаві праворуч воріт церкви. Теодорові дуже хотілося закурити, але він не смів цього робити перед Божим храмом. Брати мовчки спостерігали за молоддю, яка зібралася в окремі групи і щось обговорювала. Швидше за все мова йшла про сьогоднішню виставу, яку місцева «Просвіта» давала після вечірні.

А братам згадалися часи, коли тут, на майдані перед церквою, вирішувалися долі: звідси вони йшли до війська, звідси починалися їхні поневіряння. Звідси відправився на свою «талєргофську Голгофу» Теодор.

– Старіємо, Іване! – похитав головою Теодор. – Вже й не віриться, що стільки часу минуло.

– Тридцять п’ять, – згодився старший брат. – Півжиття, не менше.

– Півжиття? – усміхнувся Теодор. – Дай-то Боже. А то бачиш, що у світі діється!

У цей час у ворота виходив Олексій Кульчицький. Теодор Засмужний покликав його.

– Пане професоре! Підійдіть сюди.

Кульчицький, який вже звик, що до нього так звертаються, зупинився перед братами.

– Пане професоре! Що пишуть в газетах?

Вчитель лише тепер надів на голову капелюха, зручніше оперся на тростину.

– Закликають населення Жечі Посполитої згуртуватися навколо уряду у його намаганні відстояти місто Данциг, – дещо саркастично відповів він.

– О, так! – згодився Теодор. – Це саме те, без чого я не можу спокійно спати.

– А хто хоче його відібрати? – запитав Іван.

Він останнім часом зовсім не цікавився політикою.

– Ой, Іване! – похитав головою молодший брат. – Важко мені з тобою. Не цікавишся ти нічим. А так не можна. А то одного ранку прокинешся і дізнаєшся, що більше немає у тебе вільного міста Данциг. Як ти будеш після того жити?

Іван не розумів єхидства у відповіді Теодора, зате Кульчицький широко усміхнувся. Він оцінив влучні слова Засмужного.

– Як ваш внук, пане Засмужний? – поцікавився він, щоб якось виручити Івана. – Я з ним декілька разів говорив і мушу сказати вам, що у нього є великий потенціал.

– Це так, – згодився задоволений такими словами Теодор. – Я й сам бачу, що з Феді ми не матимемо робітника на полі. Інше йому до душі.

– Що ж, не знати, що краще, – відказав вчитель, злегка підняв капелюх на знак прощання і попрямував до школи.

Закінчення розмови Іван Засмужний прослухав мовчки і похмуро.

Нас освободили і нема на то ради!

Ця пам’ятна п’ятниця почалася звично, як й інші дні. Хоч це і був перший день осені, він нічим не відрізнявся від попередніх літніх днів. Хто не встиг докінчити вчорашню «літню» роботу, докінчував її уже восени.

Єдине, що відрізняло цю п’ятницю, було те, що діти знову пішли до школи після літніх вакацій. Пішли, але майже одразу повернулися назад. На здивовані запитання батьків відповідали, що їх відпустив пан вчитель, бо «почалася війна».

Неначе у підтвердження цих, здавалося б, безглуздих дитячих слів заговорив дзвін на старій дерев’яній дзвіниці. Навчені попереднім досвідом, каменюхи, особливо старші, зрозуміли – дійсно, війна, але хто на кого напав, було незрозуміло. Польща, здавалося, жила мирно з усіма своїми сусідами.

Лише вже пополудні Олексій Кульчицький, який встиг з’їздити у повіт і повернутися в село, повідомив, що на Польщу напали Німеччина і Словаччина. На цьому, власне, закінчувалися всі новини. Ніхто не знав, де ідуть бої, хто перемагає, чи довго триватиме війна і, найголовніше, чи мобілізують резервістів, яких у Кам’янці Лісній було багато.

Зрештою, Михайло Засмужний міг за це не переживати. Він не служив в армії за мирного часу, не чіпатимуть його і тепер, зате брати Степан та Дмитро підлягали мобілізації, якщо тільки вона почнеться.

Війна, яка тривала десь далеко на заході країни, однак, розладнала всю роботу тут, на сході, і якщо селяни й працювали на своїх городах, то лише за звичкою, по інерції. Хоч ніхто достеменно не знав про справжню картину війни, усі з нетерпінням чекали звісток.

Хоч як би там було, стало зрозуміло одне: двадцятилітнє мирне життя закінчилося цього вересневого ранку.

Подальші події принесли деяку надію у близьке закінчення війни. Вже в неділю всюдисущий Кульчицький повідомив, що Польщі на допомогу прийшли Англія і Франція, і цього Гітлер не витримає. А ще через день на щитку біля церкви хтось вивісив наказ про мобілізацію резервістів. Згідно з ним, усі чоловіки до 50 років, які у свій час служили у польській армії,