Маргарет Мадзантіні - Не йди

в плащах, очі позападали, і тримають таці в руках. У приміщенні темно від підлоги з темного граніту, від низької стелі, від похмурих жовтуватих сатинованих плафонів. Батьки в цій їдальні немов діти в дитячому садочку. І, звичайно ж, на страви гидко дивитися. Але й таке згодиться тут у лікарняному задвір’ї, неначе в колонії, неначе в карцері. Уже надто пізно, паста порозлізалася, ескалопи з лимонами потемніли на краях, а соус став схожим на клей для шпалер. Проте ніхто не скаржиться. Розмовляють тихо, ніби в ризниці, тільки чути дзенькіт склянок об прибори, що лежать на вкритих папером тацях. І є такі, хто зупиняється й вишукує серед пляшечок з мінеральною водою чвертку вина з корком, що відкручується. Трохи розмірковують, перш ніж узяти її. А потім беруть: та якого хріна! Сьогодні святкуємо. Сьогодні мій фалос дав світу прибуток. І на чвертку я заслуговую.

А потім сідають і їдять так, як ми, чоловіки, їмо наодинці, без жінок. Швидко, розкуто, весь час тримаючи хліб у руці. Їмо так, як і під час мастурбації, коли останні рухи стають особливо швидкими. Я сів собі в куточку, узяв пиво й пару шматків сиру і їм його без хліба, потроху відламуючи. Лікті ледве вміщаються на крихітному столику, на його поверхні залишилися сліди від губки, якою її нещодавно протерли, вдивляюся в цю матову глибочінь, що складається зі спин мені подібних.

Я залишився з Ельзою на всю ніч. Розкладний диван під телевізором перетворюється на коротке й вузьке ліжко. Але я не лягаю, беру свіжу й чисту подушку та кладу її під спинку крісла, у якому сиджу. Заплющую очі й дрімаю. Якогось певного шуму немає, проте немає й повної тиші. Десь близько другої Ельза попросила трохи води, губи в неї пересохли, майже потріскалися.

– Підійди до мене.

Я розлігся на її королівському ліжку, широкому, гладкому, з безліччю подушок. Ельзина нічна сорочка стирчить від розбухлих грудей, відчувається різкий запах її поту й медикаментів:

– Я не можу заснути, таке враження, що мене кинули в пральну машину…

Трішки пізніше Ельза замовкає. Вона мовчить, як і її волосся. І можливо, зараз уже спить. Я відчиняю двері й висковзую в темряві коридору до відділення для новонароджених. На скляні двері тепер накинуто марлю. Крізь скло проглядаються збільшені обриси дитячих ліжечок, точніше їхні тіні. Я спираюся рукою на скло, там, за дверима, спить моя донечка. У неї темно-бузкові рученята, а очі немов закриті мушлі.

На світанку в палату ввійшла Кенту з тобою на руках, ти була гаряча після сну й розчервонілася після купання. На тобі був новий вишитий рожевими нитками білий комбінезончик, здається, твоє обличчя трохи розгладилося. А от обличчя твоєї мами стало знебарвленим, а на шкірі з’явилася якась жовтизна. Вона нахилилася до тебе, і ти теж дивилася на неї затуманеними очима, спостерігала за її груддю, немов звірятко в пошуках їжі.

– Я піду.

Вона лише трохи підводить голову. Я стою біля узголів’я ліжка, перекинувши на плече й підтримуючи рукою зім’ятий піджак, неголений, і взагалі з обличчям людини, яка зовсім не спала. Погляд в Ельзи лагідний, але насторожений, немов у нього вкралася якась підозра. Я рухаюся до дверей, ніби нічний метелик із задерев’янілими крилами, якого спіймали в цій кімнаті й не випускали до самого ранку.

– Коли ти прийдеш?

Я почув шум, якийсь несподіваний удар, немов щось бухнуло в моїх грудях, таке буває, коли ти падаєш уві сні. Можливо, нічого й не сталося і все було лише в мене всередині, як наслідок якоїсь думки. Та ні, мабуть, усе ж таки щось упало. Це був гучний звук, який обірвався на стіні, щось металеве, що завалилося на інший предмет. А може, це каталка, ну так, каталка, яку хтось сильно штовхнув, і вона покотилася, а потім наткнулася на стіну. Може, ти померла. І це Альфредо так пхнув її. Твоє життя згасло під його руками саме тоді, коли здавалося, що найгірше вже позаду, без шуму й усяких попереджень, як згасає полум’я. Альфредо озирнувся, побачив каталку, на якій тебе привезли, і пхнув її рукою або ногою. Цей шум був як крик. І це сталося, це напевно сталося. Я не можу навіть поворухнутися, тільки чекаю, коли відчиняться двері. Чекаю, що з’являться елегантні Адині ноги, та чи принесуть вони мені добру новину. Чую приглушені звуки гумових підошов Адиних сабо. Вона мусить прийти, як я її й просив. Вона підходить до мене, не знаючи, що ти щойно народилася. Ти прожила лише кілька годин й не випускаєш з рота маминої груді. Вона йде, а руки в неї вкриті холодним потом від того жаху, що охопив її й надалі охоплюватиме, коли наші погляди зустрінуться. Я слухаю ледь чутий звук тих рук, якими вона повільно торкається халата, уже підходячи до мене. Ось вона вже увійшла, стоїть у дверях, але я не дивлюся на неї. Дивлюся тільки на її ноги й чекаю. Не говори, Адо, не кажи нічого. Не ворушися. Частина спідниці виглядає в неї з-під халата, вона така ж сіра, як і наш вік. Тридцять років тому я міг би одружитися з тобою, ти була наймолодшим анестезіологом у лікарні й найкращим. Я зваблював тебе, а ти мовчала. Аж до того самого вечора, коли ж це було? Ти стояла на автобусній зупинці, я пригальмував, і в машині ти зненацька заговорила. Я ніколи не бачив тебе без халата, у тебе була тонка талія, а стегна займали все сидіння. Я запам’ятав, як ти погладжувала себе по коліну. Ти пішла, а я не звернув на тебе уваги. Та що вже там, хай буде, як воно є. Життя – це склад порожніх коробок, які так ніхто й не відкрив. А ми самі – те, що нам залишається, що ми встигли схопити. Що ти тепер робиш? Вечеряєш стоячи? Чому ти не вийшла заміж? Груди в