Олександра Бракен - Темні уми

— Так, я майже впевнений.

Як вона могла нас вистежити?

— Ні фіга собі, — проскрипів Чабс. — Майже впевнений чи абсолютно впевнений?

Поміркувавши мить, Лаям відповів:

— Абсолютно впевнений. У неї нові колеса, — біла вантажівка, — але я ту морду будь-де впізнаю.

— Вона тебе помітила? — запитала я.

— Не знаю, — відповів він. — Мабуть, ні, бо інакше вона би зі своїм новим хлопчиком-забавкою мене переїхала. Вони проїжджали повз саме тоді, коли я виходив.

Я витягнула шию вперед, аби якнайдалі розгледіти алею з-за стіни ресторану. Як на замовлення, під’їхала блискуча біла вантажівка із двома чорними постатями на передніх сидіннях. Ми з Лаямом водномить поприлипали до спинок сидінь, стривожено перезираючись. Я припускаю, що ми навіть забули дихати і не видихали доти, аж поки не переконались, що ніхто не йде алеєю, щоби простежити за нами.

Він відкашлявся:

— Гм… може, роздаси їжу? А я просто перевірю…

— Лаяме Мітчеле Стюарт, — загримів голос Чабса із заднього сидіння, — якщо ти зробиш хоч крок із цього мінівена, я накажу Зеленій тебе ним переїхати.

— І можеш повірити, що переїду, — застерегла я, точно знаючи, що замислив Лаям: вийти і ризикувати головою, пройшовшись алеєю, щоби впевнитися, що все нормально.

Коли я передала йому пінопластову ємність, він відкинувся на сидіння, визнаючи нашу правоту.

Лаям нам усім замовив простий сніданок з омлету з беконом та двох млинців без сиропу.

Всі з апетитом накинулися на сніданок, проковтнувши їжу за п’ять укусів. Я віддала свої млинці Зу, перш ніж це встиг зробити Лаям.

Після цього, начебто трохи заспокоївшись, він витягнув карту і розгорнув її на кермі. Годинник на панелі біля нього показував 7:25, а коли він повернувся до нас обличчям, я побачила настільки рішучий вираз, якого ніколи не бачила так рано-вранці.

— Гаразд, командо, — почав він. — Треба повертатися на правильний шлях. Знаю, що наша остання Іст-Рівер виявилася фікцією, але нам потрібно продовжувати пошуки. Тому давайте розглянемо факти, які нам надали ті Сині: «Еддо».

Лише за хвилину я зрозуміла, що це і є весь перелік наших «фактів».

— Треба було їх підкупити, щоби отримати більше інформації, — сказав Чабс

— Чим? — запитав Лаям, відкладаючи убік карту. — Вони би не клюнули на тебе, Чабсе, та й, окрім того, ти наш найцінніший актив.

Чабсові, і то не дивина, жарт не видався смішним.

— Вони по літерах тобі сказали «Еддо»? З одним «д» чи з двома? — запитала я. — Бо якщо то справді підказка, то те, як це слово вимовляється, не менш важливе.

Хлопці перезирнулись.

— Ну… гаплик, — нарешті мовив Лаям.

Я відчула, як хтось різко штурхнув мене в руку, і, обернувшись до Зу, побачила, що вона тримає у руках нотатник, щоби ми поглянули. Вона написала: Е-Д-О.

— Молодець, Зу, — мовив Лаям. — Добре, що хоч хтось із нас слухав.

— А що то? — спитала я.

— Єдине, що вони ще збовкнули, — що якщо доїдемо до містечка Ролі, то це вже буде глибокий Південь. Але й цю інформацію нам довелося ледь не виклянчувати, — зізнався він. — І це було насправді жалюгідно.

— А може, вони нам голову морочили, — мовив Чабс. — Це мене дратує найбільше. Якщо Іст-Рівер така чудова, то чому вони втікали?

— Вони додому йшли, забув хіба? Невловимий…

Поки вони сперечалися, я витягнула карту з-під Лаямових рук і, примружившись, взялася уважно приглядатися, щоби зрозуміти, що то за лінії. Він у дуже загальних рисах навчив, як прокласти маршрут з точки А у точку Б, але мені й те було заскладно.

— Що ви, хлопці, маєте на гадці? — запитала я. — Яку теорію ви опрацьовували?

— Ми натрапили на дітей просто біля кордону штату Огайо, — почав пояснювати Лаям. — Ми їхали зі сходу на захід, тож якщо додати це до підказок про Вашинґтон і Ролі, ймовірними кандидатами стають Західна Вірджинія, Вірджинія чи Меріленд. Зу каже, що Едо — це ще одна назва Токіо, але це, як мені здається, притягнуто за вуха.

— А я гадаю, що це код, — мовив Чабс. — Якийсь шифр. — Він трохи випростався, цілком повернувшись до мене обличчям. Побачивши усмішку, що розповзлася по його обличчю, я згадала документальний природознавчий фільм, який ми дивились у школі, зокрема епізод про те, як виблискують зубами крокодили, підпливаючи до своєї здобичі. — До речі, про шифри, хіба ти не казала, що Ліга тебе звільнила, бо ти зламувачка кодів світового рівня?

От гівно.

— Я не сказала, що світового рівня…

— Еге ж! — І обличчя у Лаяма засвітилось щонайсердечнішим виразом розчулення. — Чи не спробуєш свої сили?

Гівняне гівно…