Богдан Сильвестрович Лепкий - Батурин

Скорін мовчав. Але уста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з глибин душі.

— Ти ще торчиш? — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згірдливо всміхнувся.

Чув, що небезпека минула. Тепер лишалося підскочити, замахнутися і грімким поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола.

— Господа офіцери, — казав, — так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка до краю. Але на те ми офіцери, щоб панувати над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від салдатів, а самі її не вміємо тримати, чого доказом нинішнє поведення Петра Павловича. Чоловік здоровий і при повному умі чогось такого ніяк зробити не може!..

— Князю! — пробував йому перебити Скорін, але князь обернувся наглим зворотом, став біля стола, ліву руку опер на нім, а праву випрямив в напрямі дверей.

— Проч мені з очей! — гукнув, аж усі, що були в салі, присіли і зі страху дух в собі заперли.

Розуміли, що це рішаюча хвилина. Дві вдачі, два світи стиралися з собою. За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її… Котрий з них побідить?

Скорін випрямився, як струна, кинув, собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став.

— Князю! Так дальше не можна. Доволі того, доволі!

— Проч! — повторив князь, показуючи дальше на двері.

Скорін глянув на князя поглядом, повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов.

Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої рід брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того як Скорін наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріним, упала на стіл.

Князь Меншиков відітхнув свобідніше.

Побіда була за ним.

Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку.

В салі було так тихо, що чути було стони колесованих на подвір'ю людей і рев насаджуваних на палі сердюків.

Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, лишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі.

Хтось стрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в салі.

Вбіг драгун.

— Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зводили наложити на себе руку!

Князь Меншиков устромив у чорнильцю перо і відсунув від себе папери.

— Петро Павлович Скорін?

_ Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився.

— Де?

— Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб.

— Лікар є?

— Покликали.

— Так, харашо. Можеш відійти.

Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту.

Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважно. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває.

Рахунок, значиться, не найгірший.

І Меншиков глянув кругом стола.

Офіцери сиділи, як і перше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борикався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.

Єсть нова тема до «коришпонденції».

Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнем, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.

— Панів офіцерів, — почав князь Меншиков, — беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його.

Офіцери піднялись зі своїх місць.

— Яз ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять.

Всі притакнули, а сонний майор додав:

— Покійний Петро Павлович не віднині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда.

— За це ми й пошануємо його як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя, — заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що, може, Скорін ще й не вмре, бо не від кождої кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.

— Принести Петра Павловича тут!

Принесли трупа й поклали серед покою. Обступили його кругом і дивилися без спочуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.

— Врятувати не міг? — спитався його князь.

— Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском.

Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть. Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.

Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.

— Такий красунь і так опоганив себе, — сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін. — Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лиш жий, та