Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

— То мені вийти? — спитав доктор Гук, який і без того не міг терпіти цієї крикливої баби.

— Як пан меценас вважають, — з єхидною чемністю відказала Меланія, яка з свого боку теж не дуже симпатизувала Гукові. Вважала його нудним старим диваком. Дивувалась Гелі, що та знаходить приємність у товаристві такого гдири[92].

— Їду, — витягла вона до Олени свою жилаву, довгу, ніби в гуски, шию, коли залишились самі в кімнаті, — їду сама до преосвященного, аби забрав Голубінку з нашої парафії. Гелюню, так тривати далі не може. Я ж не в силі прив'язати дівчину собі до пояса, а тільки залишиться на хвилинку сама, він тут як тут, немов з-під землі виріс. Я тобі розповідала, здається, що якось послала її до курника кури пощупати — погано якось тепер кури несуться, — натякнула мимохідь як виправдання, що прибула в хату зубожілої кузини голіруч, — а він і туди поліз за нею.

— А що швагер Михайло на це?

— Михайло? — кинулася Меланія, аж головою затрясла. — Ти мені краще не згадуй про нього. Прошу тебе, лише про нього не згадуй мені. Я не знаю, Гелюню, чи в того чоловіка немає очей, чи він оглух, чи так збайдужів до своїх дітей, що його ця справа ніц-а-ніц не обходить. Якби я знала, що в нього такий характер, то де ж би я була полакомилася на його прізвище… Бо і скажи сама: що мені з того, що я — Річинська, що мої дівчатка — панни Річинські? Поїду оце, чуєш, Гелюню, до преосвященного і скажу просто: ввели, ексцеленціє, целібат, то дуже прошу забезпечити тепер наших дочок відповідними партіями. Але ми, Гелюню, треба признати, винні, й то таки добре винні, в цій справі. Коли тому чотири роки теологи, наші майбутні зяті, можна сказати, підняли бунт, жонатий клер не підтримав їх. Боявся перечити єпископові. Хай би було. Чоловіки наші мусили слухати розпоряджень єпископату. А де були ми, жінки і матері? Я тобі кажу, що нам, власне, нам, матерям наших дочок, треба було стати в оборону теологів і підтримати їх у їхніх благородних намірах. А ми з тобою прогавили. Мені заступило очі те, що Аврельця мала тоді нареченого, а Маруся була ще мала, а тепер ось як вийшло… Я не знаю, що й казати. З Марусею, це мені прикро, як матері, говорити, може погано скінчитись, коли єпископ не забере Голубінки з нашої парафії. Я вже йому казала, — так, так, не дивись на мене такими очима, — казала йому у вічі: то ви, отче, не могли вчепитись якої молодиці чи дівки на селі, а завзялись на мою дитину? Я говорила Михайлові, поїду до преосвященного і скажу просто: «Забирайте собі того бичка з нашої парафії, бо як станеться біда, то будете ви відповідати, ексцеленціє». А ти гадаєш, Гелюню, що Голубінка один такий? Ти сидиш тут, нібито у місті, і поняття не маєш, що діється по селах. Якось Михайло розповідав, що на соборчик приїхав єпископ. Коли селяни почули про це, то до ексцеленції прийшла делегація просити, щоб замінив їм нежонатих священиків жонатими, бо по селах діються страшні речі. І всі в один голос: «Ми не хочемо ксьондза-парубка».

— Ну, ну, то, може, вже занадто. Щось мені не хочеться вірити, щоб наші священики так низько скотилися. — Боронить Олена не клер нежонатих, а світлу пам'ять покійного чоловіка.

— І звідки в тебе та звичка все бачити у кращому світлі, ніж воно є насправді? Ніколи не маєш відваги глянути правді у вічі. Вона мені буде тут боронити целєбсів? Гелюню, не такі ще речі діються… Целєбси, — стишила голос, — тримають при собі господинь разом з своїми байстрюками.

— Лишім цю розмову, Меланцю… Ти маєш рацію. Я тепер ніде не буваю, нічого тепер уже не знаю… То й не можу судити… Прикрі це історії. А поза тим, що в тебе чувати?

Олена запитала от так собі, але по міні Меланії пізнала, що в неї справді якась новина. Меланія зітхнула, звівши очі до стелі:

— Є в нас новина, Гельцю… Не хотіла я передчасно розголошувати її, але коли ти вже спитала… Маємо квартиранта, Гелюню, яке щастя… на селі трапився квартирант. Я навіть добре не знаю, хто він по фаху… якийсь інспектор від кооперативів, чи ревізор… чи ще щось вище. Але сподобав собі наш дім і воліє, каже, жити на селі, як у Нашому, хоч, правда, він вічно в роз'їздах… Але, кажу тобі, Гелюню, манери… гречність, в кожному цалю комільфо[93]… одним словом, не сьогоднішнього хову… І до дівчат такий гречний… особливо з Аврельцею має щось вічно до балакання… Боже, якби нам такого зятя, то не знаю… як дякувала б богові… А Аврельця така весела стала… руху дівчина набрала… Я її розумію, котрій дівчині не є приємно подобатися? І тому, розумієш, я хочу, щоб преосвященний забрав з нашої парафії Голубінку, бо як би так, не дай боже, пан Тихий — правда, яке миле прізвище? — зміркував, що твориться під нашою стріхою, то я певна, певна, кажу тобі, що виповів би нам квартиру.

Я не питаю, не моя це справа, але він мусить походити з якогось дуже доброго дому… то зараз пізнати по манерах… І тому, я тобі кажу, за всяку ціну хочу позбутися того Голубінку з дому…

Олена начеб не чула про квартиранта Меланії, або зовсім не цікавила її ця справа, бо продовжила попередню тему:

— Я тільки дивуюся, що такі священики, як кузен Ілакович та інші, не візьмуться вплинути на наших целєбсів…

— Сидорко? — Меланія любила при кожній нагоді підкреслювати свою мниму приналежність до цієї галузі родини. — Він мав би щось говорити? Хай краще дивиться за тим, що діється в нього під власним дахом…

— А що? — на Олену найшла цікавість з домішкою не знайомого їй досі почуття злорадності. Прихильні Ілаковичі до неї — гріх був би нарікати, — але чи не задовго їм добре ведеться?

— А ти не знаєш? Сказилася та Славкова жінка і не дає спокою Несторові.

Олена розчарувалася у своїх сподіваннях почути сенсаційну вістку.

— Та це все старі історії, Меланцю. Чули дзвін, та не знають, де він. Було таке, що Нестор — хіба не знаєш Нестора? — говорив Орисі різні компліменти, але щоб Орися… Вона ж отримала таке прекрасне виховання… Лісні — це такі порядні люди. Це