Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

— О мудрі, непомильні мисливці, допоможіть мені! — прошепотів я. — Пожалійте мою тінь, яка бродитиме серед ночі, коли я спатиму!

Я благав помочі у птахів, що шугали довкола мене в темряві, у звірят, які шаруділи внизу в сухому листі, я благав, як радив батько, усіх живих істот, що населяли землю, повітря і воду, а потім намагався заснути, але мені не вдалося навіть склепити повік.

Олені, а може, лосі проходили попід кроною мого дерева. Часом котрийсь із звірів зупинявся і ласував молодим пагінням, що росло кругом тополі. Перегодя ще якийсь звір нечутно підійшов і став під моїм деревом. Він сопів, плямкав, і я зрозумів, що це ведмідь, може, навіть справжній великий ведмідь-грізлі. Але я не злякався. Грізлі, звичайно, кидаються на людей, та цьому мене не дістати. Тільки чорні ведмеді видираються на дерева, однак вони такі боягузи, що коли людина навіть поранить котрогось, не нападають, а тікають геть. І я знову почав молитися, благати допомоги у всіх живих істот. Та враз я урвав свою молитву й прислухався: до мене наближалися якісь інші нічні хижаки. їх було дуже багато: я почув човгання підошов. Аж ось вони зупинилися просто під моїм деревом, заговорили. Ні, це були не піку ні, не «черевані», не кроу. Я б упізнав їхню мову. «Це, очевидно, ассінібойни», — подумав я.

Хоч і наляканий, я нахилився за край помосту і став пильно вдивлятися в темряву.

Розділ четвертий

Ніч була така темна, що я ледве розрізняв обриси людей. Та зрозумів одне: загін великий, чоловік сорок — п’ятдесят. Мені сподобалась мова нічних гостей, зовсім відмінна од грубої мови «череванів» та племен, що живуть по той бік Хребта Світу. Вона звучала м’яко, миролюбно, одначе я знав: наміри цих людей аж ніяк не миролюбні. Загін іде на війну: його розвідка натрапила на торговельний форт, помітила наш вігвам і табун — нам загрожує напад. Я знав, що повинен пробратися в табір раніше за ворогів і зчинити тривогу.

Час для мене наче спинився. Нарешті вороги рушили.

Коли їхні кроки затихли, я схопив рушницю, сплигнув із помосту й помчав додому. Щоб часом не стрітися з ворогами, я вибрав довший шлях — через хащі. Дарма, якщо вони раптом почують якийсь шум у лісі. Подумають, лось або олень тікає від них.

Я двічі падав, поки дістався до просіки, й невдовзі минув форт і велику загорожу, в якій стояли коні Кі-пи та наш табун. У білого торговця налічувалося зо два десятки коней, привезених із форту, що біля гирла річки Йєллоустон.

Його люди спали в закінченій кімнаті-крамниці. Я не розбудив їх, адже вони не зрозуміли б мене, і побіг просто до вігвама. За хвилю всі були на ногах.

— Сюди йде військовий загін… великий… здається, ассінібойни… — швидко сказав я.

— Мабуть, вони, — відповів батько. — Жінки, не галасувати! Лишайтеся тут, аж поки покличу. Я піду й збуджу Кі-пу.

Кі-па спав чутливим сном. Коли батько підійшов до вігвама і стиха покликав його, він одразу ж вийшов. Мови нашої він не розумів, а в темряві на мигах не поясниш, проте мій батько не розгубився. Поклавши на землю рушницю, він узяв Кі-пу за обидві руки і праву приклав йому до шиї, потім розпростав його руки й з’єднав пучки пальців, нарешті поклав ліву руку йому на груди і накрив її правою.

І Кі-па зрозумів мого батька. Розбійники… ассінібойни… їх багато — ось що означали ці три жести. Тоді Кі-па взяв батька за руки й цим жестом пояснив: усім іти у форт. Він побудив своїх людей, вони відразу з’явилися надворі з рушницями. Потім Кі-па звелів своїй дружині привести в закінчену кімнату форту мою матір та сестру і взяти двері на засув. До кімнати-крамниці примикали із заходу й сходу дві недобудовані. Білі розділилися на два загони, перший зайняв західну кімнату, а другий, до якого приєдналися ми з батьком і Кі-пою, розташувався у східній. У стінах між колодами зяяли великі щілини, й ми легко могли просунути в них цівки рушниць. Прямо перед нами стояла загорожа для коней.

— Тепер нехай ідуть ассінібойни, — мовив мій батько. — Сподіваюсь, вони не баритимуться. От буде нам потіха!

Що й казати, батько любив воювати.

Стояли довго, прислухаючись, чи не йдуть вороги. Може, ассінібойни задумали вивести наших коней під покровом ночі, а може, чекали, коли зійде місяць. Збігло ще трохи часу, і ми переконалися, що вони чекали місяця. Коли Семеро показували нам половину ночі, ми помітили на сході блідий відблиск місяця, а невдовзі він яскраво осяяв усю галявину.

Нарешті показались вороги. Ми сподівалися, що вони виступлять із долини, але ассінібойни підповзали з боку річки. їх помітив білий робітник і тихенько свиснув нам. Ми розмістилися уздовж південної стіни й не спускали очей із галявини. Ворогів було восьмеро. Я шепнув батькові, що всього у загоні сорок, а може, п’ятдесят воїнів. Батько на мигах показав це Кі-пі. Начальник форту звелів усім не стріляти доти, доки він не подасть сигналу.

Ближче й ближче підповзали ассінібойни, і нарешті ми змогли їх добре розгледіти. Вони були закутані шкіряними ковдрами, підперезані поясами. Кожен тримав у зубах лук, а за спиною в сагайдаку стирчали стріли. Вороги не мали рушниць.

Невдовзі вони розділилися: четверо повернуло на захід, четверо на схід. Та купка, яку нам було видно, пройшла кроків за п’ятдесят од нашої кімнати. Біля задньої стіни загорожі вона зустрілася з другою купкою.

Ми бачили, як воїни видерлися на частокіл і дивилися вниз. Потім вони почали шукати входу до загорожі. Він був якраз проти нашої кімнати. Оглянувши західну стіну загорожі, воїни подалися в наш бік.

Несподівано в гаю, де стояли вігвами, пролунали постріли, переможні вигуки. Ми знали, що це означало: вороги оточили наші житла і, гадаючи, що ми там спимо, розстріляли їх з рушниць і луків.

Восьмеро воїнів біля загорожі, зачувши постріли та крики, на мить застигли в нерішучості. І саме тоді один із білих вистрілив, не діждавшись сигналу. Згодом він признався, що це сталося випадково. Ми й собі почали стріляти, звичайно, слідом за Кі-пою. Спалах пороху осліпив нас, і ми втратили ціль.

Чи повіриш, мій сину! Коли розсіявся дим, ми побачили, що вбито тільки одного ворога, решта кинулись тікати до річки. Правда, декому не судилося туди добігти.

Білі, що розмістилися в західній кімнаті, вискочили