Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Місіс Шайскопф не вірила своїм вухам. Пополотнівши, вона з боязливою тривогою витріщилась на Йоссар’яна.

— Ти б краще не говорив про нього так, любий, — докірливо, майже з ворожістю прошепотіла вона. — Він може тебе покарати.

— А то він мене не карає! — обурено гмикнув Йоссар’ян. — Та дзуськи, ми йому цього не подаруємо. Ми не вправі безкарно спускати йому наші злигодні. І я ще з ним розрахуюся, він мені за все заплатить. І я навіть знаю — коли. У день страшного суду. Так-так, тоді я буду поруч із ним. Ось цією рукою я схоплю цього старого телепня за барки і…

— Годі! Годі! — раптом вереснула місіс Шайскопф і заходилась невміло лупити Йоссар’яна обома кулачками по голові.— Годі! Годі! Годі!

Йоссар’ян, затулившись долонею, почекав трохи, поки мине напад бабської люті, потім обхопив її зап’ястки й делікатно, але рішуче вклав у ліжко.

— Якого біса ти так розходилася? — спантеличено запитав він і додав, немов вибачаючись: — Я гадав, що ти не віриш у бога.

— Та я й не вірю, — схлипнула вона й зайшлася сльозами. — Але бог, у якого я не вірю, він же хороший бог, справедливий бог, милостивий бог, а не такий лихий та жорстокий дурень, як ти його малюєш.

Йоссар’ян засміявся й випустив її руки.

— Давай-но, люба, запровадимо у нас свободу совісті,— делікатно запропонував він. — Хай кожне з нас не вірить у того бога, який нам більше до вподоби. Згода?

Це був най безглуздіший День дяки в його житті, і він по-думки мимоволі повертався до часів торішнього безтурботного двотижневого карантину у шпиталі Лауері-Філда. Щоправда, й та ідилія скінчилась на трагічній ноті: карантинний період минув, а він іще був здоровий-здоровісінь-кий, і йому знову звеліли забиратися геть і йти на війну. Почувши таку неподобну звістку, Йоссар’ян сів у ліжку і не своїм голосом загорлав:

— У мене двоїться в очах!

І тут же з усіх закапелків шпиталю до нього ринули для термінового огляду спеціалісти й оточили його таким щільним кільцем, що він з відразою відчував на шкірі вологе, лоскотюче дихання десятків розмаїтих носів, що низько посхилялись над його тілом. Одні заходились шурувати по його вухах та очах вузькими струменями світла, гамселити його гумовими молотками по колінах та п’ятках, штирхати в ребра вібраційними голками, точити кров з його вен, а інші крутили там і сям усіляким непотребом, перевіряючи його периферійний зір.

Бригаду очолював солідний, дійшлий добродій.

— Скільки ви бачите пальців? — зненацька запитав він і показав Йоссар’янові один палець.

— Два, — відповів Йоссар’ян.

— А зараз? — запитав лікар і показав два пальці.

— Два, — відповів Йоссар’ян.

— Ну, а тепер? — запитав лікар, нічого не показуючи.

— Два, — відповів Йоссар’ян.

Обличчя лікаря розпливлося усмішкою.

— Їй-богу, це правда, — переможно оголосив він. — У цього хлопця справді все двоїться.

Йоссар’яна відвезли на каталці до ізолятора, де лежав вояк, у якого давно уже все двоїлося, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.

— У мене все двоїться в очах! — загорлав вояк, щойно до ізолятора вкотили Йоссар’яна.

— У мене все двоїться в очах! — загорлав що було сили Йоссар’ян, нишком підморгуючи йому.

— Стіни! Стіни! — загорлав той. — Розсуньте стіни!

— Стіни! Стіни! — загорлав Йоссар’ян. — Розсуньте стіни!

Один з лікарів удав, ніби відсовує стіну.

— Так буде досить?

Вояк, в якого двоїлося в очах, знесилено кивнув і відкинувся на подушку. Йоссар’ян теж знесилено кивнув, не відриваючи захопленого погляду від свого талановитого сусіда. Він розумів, що перед ним справжній майстер своєї справи, гідний уважного вивчення й усілякого наслідування. Та вночі талановитий сусід віддав богові душу, і Йоссар’ян вирішив, що далі наслідувати його, либонь, не варто.

— У мене вже не двоїться! — не гаючись, закричав він.

Новий гурт спеціалістів, озброєних медичними інструментами, з тяжким тупотом оточив Йоссар’янове ліжко, щоб упевнитися, чи він не бреше.

— Скільки ви бачите пальців? — запитав ватажок, піднявши один палець.

— Один.

— А зараз скільки? — запитав він, піднявши два пальці.

— Один!

— Він і справді бачить усе в однині,— підтвердив ватажок, зачудовано глянувши на своїх колег. — Ми його вилікували.

— І дуже вчасно, — зауважив лікар, що залишився в палаті, коли решта пішли. Це був свійський чолов’яга з торпедоподібним корпусом, рудуватою щетиною на щоках та пачкою сигарет у нагрудній кишені халата. Він їх смалив одну за другою, прихилившись до стіни. — Річ у тім, що до тебе приїхали родичі. Ні-ні, не твої родичі, заспокойся, — додав він, сміючись. — Це батьки та брат того хлопця, котрий щойно помер. Вони їхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умираючим солдатом, а ти, по-моєму, для цього найбільше підходиш.

— Цебто як? — підозріливо запитав Йоссар’ян. — Я, здається, поки що не вмираю.

— Це тільки здається… Усі ми потихеньку вмираємо. Власне, ми, чорт забирай, тільки те й робимо, відколи народилися. Думаєш, ти виняток?

— Але ж вони приїхали попрощатися зі своїм сином, а не зі мною, — заперечив Йоссар’ян.

— їм доведеться вдовольнитися тим, що в нас є,— відказав лікар. — А для нас, медиків, все одно — що один умираючий, що другий… З погляду науки, перед лицем смерті всі рівні. Тож я пропоную ось що. Ти стаєш їхнім родичем на кілька хвилин, а я зате довіку нікому не скажу, що твої кольки в печінці — брехня і симуляція.

— А як ви знаєте? — аж сахнувся Йоссар’ян.

— Ти нас недооцінюєш, — по-дружньому хмикнув лікар, запалюючи ще одну сигарету. — Хто повірить, що в тебе й справді болить печінка, коли ти тільки й знаєш хапати за цицьки медсестер, усіх підряд? Якщо хочеш когось переконати, що в тебе кольки в печінці, забудь і думати про секс.

— А на біса тоді мені й небо коптити? — заперечив Йоссар’ян. — До речі, чому ви мене досі не виказали, коли знали, що я симулянт?

— А на біса мені тебе виказувати? — здивувався лікар. — В цьому цирку ми всі циркачі. Всі замилюємо один одному очі. У тебе своя гра, у мене своя, та коли ти до мене по-людськи, то і я до тебе по-людськи. Як кажуть, рука руку миє… А ці люди приїхали здалеку, і мені не хотілося б завдавати їм зайвих прикростей, ясно? Звичайна сентиментальність. Мені завжди жаль старих людей.

— Так, але ж вони приїхали побачитися зі своїм сином!

— І трохи спізнилися, не вони винуваті. Та дарма. Вони, може, навіть і не помітять різниці.

— Ну, а якщо почнуть плакати?

— Так воно, певно, й буде. Для цього вони, власне, сюди й приїхали. Але я буду весь час стояти за