Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

ти ніколи не жартуватимеш із вампіром — не лише зі мною — стосовно крові або того, яка ти на смак.

— Вибач, — прошепотіла я, намагаючись не відвертати погляду.

Метью похитав головою.

— Ти вже казала мені раніше, що знаєш про вампірів небагато. Тобі слід усвідомити ось що: жоден вампір не застрахований від того, що піддасться такій спокусі. Вампіри з розвиненою самосвідомістю більшість часу намагаються не уявляти собі, як смакуватиме та чи інша людина. Якщо тобі трапиться несвідомий вампір — а ця категорія досить чисельна — тільки на Бога покладайся.

— Я просто не подумала. — Мені й зараз важко думалося — моя голова і досі паморочилася від спогадів про його поцілунок, його несамовиту лють і його майже фізично відчутний голод.

Він схилив голову мені на плече. Домовинка з Віфанії випала у нього з-під светра і заколихалася, мов маятник, поблискуючи в мерехтінні свічок.

Метью заговорив так тихо, що я напружила слух, щоб почути його.

— Відьми та вампіри не повинні мати таких почуттів. Зараз я переживаю емоції, котрі я ніколи… — Метью перервався й замовк.

— Знаю, — тихо сказала я, обережно притискаючись щокою до його волосся. На дотик воно виявилося так само шовковистим, як і на вигляд. — Я теж переживаю ті самі емоції.

До цієї миті руки Метью залишалася там, де й були: одна — на підлокітнику крісла, а друга — у мене на коліні. Та після моїх слів він повільно пересунув їх і міцно обхопив мене за талію. Холод його плоті мов ножем прорізав мою одежу, але я не тільки не здригнулася, а ще й присунулася до нього ближче і поклала руки йому на плечі.

Вочевидь, вампіру було б зручно залишатися у такій позі цілими днями. Але для звичайної відьми це був не найкращий варіант. Коли я потихеньку поворухнулася, Метью сконфужено зиркнув на мене, і його обличчя просвітліло — він все зрозумів.

— Я й забув, — сказав він, підводячись зі своєю звичною елегантною легкістю і відступаючи від мене. Я виставила спочатку одну ногу, а потім — другу, відновлюючи кровообіг у ступнях.

Подавши мені мій келих із вином, Метью повернувся на своє місце. Коли він там вмостився, я спробувала дати йому іншу поживу для роздумів, аніж міркування про те, якою я можу бути на смак.

— А яким було п’яте запитання на конкурсі за стипендію?

Претендентів запрошували здати екзамен, що містив чотири запитання, що поєднували в собі спонукаючу до думки ширину з глибиною воістину диявольської складності. І якщо претенденту вдавалося «пережити» перші чотири питання, то йому ставили знамените «п’яте питання». Насправді це було зовсім не питання, а одне-єдине слово типу «вода» чи «відсутність». Претендент сам вирішував, як відповідати, і лише найталановитіша відповідь забезпечувала йому місце у коледжі Всіх Душ.

Метью нахилився над столом — при цьому примудрившись не спалахнути від свічки — і долив мені в келих вина.

— «Пристрасть», — відповів він, ретельно уникаючи моїх очей.

Що ж, мій план із відвернення уваги Метью не вдався. Доведеться його швиденько облишити.

— Пристрасть? І що ж ти написав?

— Наскільки я можу судити, існують лише дві емоції, завдяки яким із року в рік тримається наш світ. — Він трохи повагався, а потім продовжив: — Одна з них страх. А друга — пристрасть. Саме це я й написав.

Я подумки відмітила, що любов не фігурувала в його відповіді. То була жорстока картина світу, безперервне перетягування каната між двома рівносильними, але протилежними імпульсами. Однак правди в цій картині було більше, аніж в прилизано-лубочному «світом править любов». Метью раз по раз натякав мені, що його пристрасть, а конкретніше — пристрасне бажання крові — є таким сильним, що наражає на ризик все інше.

Але вампіри — не єдині істоти, котрим доводилося тримати під контролем сильні імпульси. Значна частина того, що кваліфікувалося як магія, насправді було пристрастю, втіленою в практику. Інакше з відьмацьким чаклунством: воно вимагало заклинань та ритуалів. Але ж магія? Бажання, потреба та голод, надто сильні, щоб їх заперечувати і відкидати, можуть обернутися на конкретні справи, якщо вони спадуть на думку відьмі.

І якщо Метью збирався поділитися зі мною своїми секретами, то було б несправедливо приховувати від нього мої.

— Магія — це здійснене бажання. Саме так я й зняла з полиці примірник «Нотаток та загадок» у той вечір, коли ми познайомилися, — повільно мовила я. — Якщо відьма зосереджується на чомусь, що їй потрібно, а потім уявляє собі, як це трапиться, то вона й справді змусить це трапитися. Саме через це я й маю бути дуже обережною стосовно моєї роботи. — Я відсьорбнула вина, притримуючи келих тремтячою рукою.

— Ось ти кажеш, що більшість часу намагаєшся переконати себе не хотіти того чи іншого — зовсім як я. Здебільшого, з тих самих причин.

Я відчула, як погляд Метью сніжинками розсипався у мене по щоках.

— Якщо ти маєш на увазі страх того, що коли я почну, то вже не зможу зупинитися — то це справді так. Я не хочу пригадувати ті періоди мого життя, коли я все брав силою, а не заслуговував по справедливості.

— То тепер ти все заслуговуєш двічі. Перший раз тим, що не береш силоміць, а другий — коли заробляєш тривалими зусиллями та працею.

Метью гірко всміхнувся.

— Переваги приналежності до потойбічних істот не такі вже й вагомі, якщо вдуматися, еге ж?

Метью запропонував переміститися до каміна без вогню. Я зручно вмостилася на софі, і він приніс мені бісквітів із горіхами, поставив їх на столик поруч. І знову щез на кухні. Метью повернувся з невеличкою тацею з древньою чорною пляшкою — вже з витягнутим корком — та двома склянками з янтарною рідиною. Одну з них він подав мені.

— Заплющ очі й скажи, який запах ти відчуваєш, — наказав він мені типовим голосом оксфордського викладача. Мої повіки слухняно опустилися.

Вино здалося мені одночасно і старим, і трепетно-живим. Воно пахло квітами, горіхами, цукрованими лимонами та ще чимось із того давно минулого світу, про який я могла дізнаватися — до знайомства з Метью — лише зі своєї уяви або з книжок.

— Воно пахне минулим. Але не мертвим минулим. Бо це вино — воно таке живе!

— А тепер розплющ очі й зроби ковток.

Солодка, яскраво-жовта рідина полилася мені в горло, і щось древнє та потужне влилося в потік моєї крові. «Напевне, так смакує кров вампіра», — подумала я, але не стала озвучувати цю думку.

— Може, ти сам мені скажеш,