Юліан Семенов - Експансія-I

відзначалися стриманістю, гідністю, в яких було ряд заперечень рейхсфюреру з тих саме питань, про які Рузвельт, Сталін і Черчілль згодом заявили у своїй Декларації як про воєнні злочини, що підлягали судові Міжнародного трибуналу. Це не так важливо, що в архіві Гіммлера залишаться оригінали справжніх документів; по-перше, можна сподіватися, що їх знищать; а коли й ні, то він віднині дістав можливість шельмувати їхню оригінальність, доводячи, що це є не що інше, як робота гестапо, яке хотіло скомпроментувати напередодні краху рейху всіх тих патріотів Німеччини, прихильників істинно європейської ідеї, борців проти всіх форм тоталітаризму, що вирішили стати на шлях прихованої непокори божевільному фюрерові; два документи — не один; нехай переможці вирішать, котрий їм вигідніше вважати справжнім…

Гелен знав, що Шелленбергові було набагато важче знищити компрометуючі його документи, — спробуй відважся на таке, коли сидиш в одному приміщенні з Кальтенбруннером та Мюллером; Гелена через це страшенно цікавило, як поводиться Шелленберг в ув'язненні; адже він знав про нього все, він знав ту правду, котра не мала права потрапити до рук англо-американців; це дало б право Даллесу ставитися до нього, Гелена, не як до соратника у боротьбі з Гітлером, не як до того рицаря, який очолює таємний фронт боротьби проти більшовицького проникнення на Захід, а як до свого агента, зламаного на доказах, отже, який змушений працювати за наказом, а не так, як він працює тепер, набуваючи з кожним днем дедалі більшої ваги в очах колег з Вашінгтона.

Він боявся показань Шелленберга ще й тому, що в Лондоні до влади прийшов робітничий уряд Еттлі; так, звичайно, лейбористам доводиться йти у фарватері американського курсу, їм просто-таки нікуди подітися, але ж якась частина показань Шелленберга може просочитися в пресу, почнеться скандал, що стане крахом нашої справи.

Гелен розумів, скільки ума, такту й натиску виявив Даллес, аби урятувати його від Нюрнберзького процесу; поки що його імені не згадували там жодного разу, тоді як навіть генерала Хойзінгера викликали на допити; лише втручання того ж Даллеса, який подав добре зроблені документи про те, що Хойзінгер примикав до опозиції, вивели колегу Гітлера й Кейтеля з-під арешту й трибуналу.

Тому він, Гелен, і повинен був заздалегідь знати, що відбувалося в Лондоні.

Він узнав, що має тепер у своєму розпорядженні той матеріал, таємний смисл якого можуть оцінити американці; навіть помічник Даллеса, німець Гуго Геверніц, нездатен збагнути Шелленберга, бо виховувався в тій країні, де можна говорити що думаєш (у тому разі, звісно, якщо це не завадить справі), а не там, де треба було повторювати те, що віщав єфрейтор, коли навіть ти дуже добре знав, що він верзе нісенітницю. Він, Гелен, розуміє нещасного Шелленберга; йому зрозумілі ті місця, де він приховує головне, будує комбінацію на майбутнє, відверто хитрує, благає про допомогу, вибудовує лінію захисту, зрозумілу цим паршивим демократам; Гелен читав протоколи допитів Шелленберга так, ніби розмовляв зі своїм відображенням у дзеркалі, боже, спасибі тобі за те, що ця страшна чаша обминула мене.

Наступний день він присвятив оперативному дослідженню показань Шелленберга, виписавши ті імена його співробітників, які не раз він згадував, а особливо ті, якими цікавились англійці.

Тринадцять прізвищ офіцерів СД здалися Гелену перспективними з погляду їх подальшої розробки.

Серед цих тринадцяти був СС штандартенфюрер Макс фон Штірліц.

Коли через деякий час Гелену доповіли, що Штірліца, якого залучив Шелленберг до комбінації Карла Вольфа під час його переговорів у Швейцарії з Даллесом, потім використав Мюллер (подробиці поки що невідомі, але можна передбачити, що групенфюрер вивчав можливості таємного зв'язку Штірліца з секретною службою росіян, робота по з'ясуванню такого роду імовірності ведеться), живе в Мадріді в паршивенькому пансіонаті під прізвищем Максімо Брунна і злидарює, Гелен відчув смажене.

Він не одразу збагнув, чому в нього з'явився особливий інтерес до Штірліца; в підоснові розвідки мусить бути жіночність, тобто примат чуттєвого; тільки потім у діло входить холодна, безжально-скальпельна логіка; саме своїм гострим чуттям розвідника він вбачив у справі не відомого йому Штірліца таке, що можна повернути на користь його, Гелена, справи.

Він ніколи не підганяв себе; Бальдур фон Шірах, вождь гітлерюгенду, що зараз потерпає в камері Нюрнберга, якось розповідав йому про солодку муку творчості; Шірах писав поганенькі віршики, які співали хлопці й дівчата: «Вперед, діти Німеччини, знищимо всіх червоних, побудуємо світ справедливості, світ Німеччини, світ нашого фюрера, найкращого друга людства!»

«Ви не уявляєте собі, генерале, що я відчуваю, коли в мені народжується новий вірш, — казав тоді Шірах. — Я почав розуміти жінку, яка носить під серцем дитину. Поквапити процес — значить народити недоноска. А це злочин перед нацією, бо недоношена дитина — фізично чи духовно неповноцінна, це баласт держави. Треба вміти ждати Це солодка, гидка, але, на жаль, необхідна мука — ждати! Виробивши в собі це вміння, ви відчуєте щастя, коли, проснувшись якось уночі, кинетеся до столу й рядки ляжуть на папір самі собою, без жодної помарки. Всі ці розмови про потребу працювати щодня — вигадка слов'янських тугодумів та євреїв, яким чужі категорії духу. Ждіть, генерале! Вмійте ждати, і вас неодмінно помітить таємнича віха щастя».

Гелен, слухаючи тоді Шіраха, з жахом думав про те, хто керує молоддю Німеччини. Пихатий неосвічений дурень, що пописує свої жахливі віршики, від яких аж дрож проймає, і віддає накази хлопчикам і дівчаткам, посилає їх під російські танки й прирікає на безглузду загибель у боротьбі проти англо-американців…

І все-таки з доводом рейхсюгендфюрера про вміння ждати він не міг не погодитись, будь-який форсаж мислі мстився недодуманістю позицій; але чекання має бути не пасивне, як пропонував Шірах, а активне, підкорене ідеї.

Саме тому, давши завдання ще раз переглянути все, що встигли зібрати його люди про Мюллера, генерала Поля, Шелленберга, Кальтенбруннера, Ейхмана, генерал подався в Альпи на щотижневу прогулянку, як завжди, запросивши з собою Мерка; той став незамінним компаньйоном під час цих мандрів; він чудово, думаюче слухав, дозволяв собі заперечувати, що Гелен цінив найбільше, але робив це надзвичайно тактовно, дотримуючись субординації; саме на цій недільній прогулянці Гелен і зрозумів, чому його так зацікавив невідомий штандартенфюрер Штірліц (скільки їх було в СД!).

— Як ви гадаєте, Мерк, що скажуть американці, коли ми, саме ми, наша організація, зможемо виявити Мюллера та його ланцюг, розкиданий по всьому світу?

— Вони скажуть спасибі, — відповів Мерк. — Тільки я думаю, що Мюллер загинув.

— Дуже шкода, якщо він загинув. Коли чесні німці, тобто ми, віддаємо до рук правосуддя німця-бузувіра, тобто Мюллера, це