Ренделі Фрейкс - Термінатор

Дуглас із силою вдарив ногою по ліжку, притуленому до дверей, і вено з гуркотінням впало за кілька дюймів від Сариної голови. Сара стрибнула вбік, і, тамуючи біль, прохрипіла:

— Спробуй ще раз, бидло, і я тебе вб’ю!

Дуглас насупився, взяв у другого санітара батіг і підійшов до скуленої на підлозі Сари.

Вона знала, що буде далі.

— Відійди від мене, свиня! А-а-а!…

Коли Сара намагалася підвестися, то отримувала удар по спині. Вона знову впала. Канчук зметнувся над нею, затріщали електричні розряди, жінка завищала від різкого болю. Дуглас ухопив її за волосся і ривком поставив на ноги. Підніс їй до губ склянку з торазином.

— Востаннє прошу, голубонько, — просюсюкав він.

Сара з останніх сил спробувала звільнитися, але з Дугласом їй було не впоратися. До того ж вона не могла дозволити, щоб її скалічили. Щоб вибратися з цього пекла, їй знадобиться багато сил. Замружившись, Сара насилу проковтнула осоружні ліки.

Знову ці сни наяву. Вона відразу відчула наближення сонної хмари. Тепер вони можуть робити з нею все, що заманеться, наприклад, назавжди ув’язнити в цих стінах, ізолювавши від світу.

І тоді щось може трапитися з її сином…

Резеда, Каліфорнія, 12.04 дня

Джон злодійкувато зігнувся біля готівкового автомату в глибині банківської зали. Тім, нервуючи, стояв на сторожі. Джон проштовхнув поцуплену кредитну картку в проріз машини.

— Швидше! — квапив його Тім.

Але Джон не поспішав. Він умів зберігати спокій за будь-яких обставин. Поспіх приводив до помилок, на виправлення яких потім витрачався час. Він не хотів помилятися. Спокійно набрав команду: маленький дисплей висвітив номер картки. Джон набрав його на терміналі касового апарата й опустив вимогу на триста доларів. Машина, немов сумніваючись, завмерла. Джон знав, що над машиною встановлено відеокамеру, яка робить миттєвий знімок того, хто отримує гроші. Але Джон завбачливо забризкав об’єктив дезодорантом. Коли той висохне, порошок вкриє поверхню об’єктива і зображення не вийде.

Тім помітив, що на стоянці з’явилася машина. З неї вийшла огрядна жінка з торбинкою.

— Ідуть!

Джон схопив Тіма за полу сорочки.

— Пильнуй! Ані руш!

Тім занепокоївся, побачивши, що жінка прямує в їхній бік. За секунду автомат задзижчав і почав викидати п’ятнадцяти— і двадцятидоларові банкноти.

— Ось і все, — сказав Джон.

Кинувши погляд через плече, Тім присвиснув:

— Овва! Де ти навчився?

Джон простягнув руку, протер об’єктив камери і почав складати гроші до торбинки.

— У моєї матері. Справжньої матері. Ходімо, малий…

Тім поглянув на жінку, що наближалася. Вона дивилася на них, але відстань, що їх розділяла, схоже, була завеликою, щоб зметикувати, чим займаються хлопці.

— Ходімо!

Вони рвонули за ріг, у провулок, де залишили мотоцикл. Джон відрахував Тімову частку. П’ять папірців по двадцять доларів. У Тіма відвисла щелепа. Неймовірно! Джон щодня викидав якихось коників. Але таке…

Коли Джон відкрив торбинку, щоб скласти гроші, Тім краєм ока побачив фотографію.

— Хто це?

Джон глянув на потертий, заяложений знімок молодої жінки за кермом джипа. Поруч із нею сиділа німецька вівчарка. Обличчя в жінки було ніжне й сумне. Джон часто розмірковував над тим, чому вона посміхається. На знімку було видно м’які округлі лінії її живота. Там був…

Він.

Дивно і трохи моторошно!

— Це моя мама.

— А вона спокійна, иre ж? — гмукнув Тім. Джон насупився. У ньому боролися суперечливі почуття — Коннор сам не знав, що відбувалося з ним, коли він дивився на фотографію. Хіба це поясниш Тімові? Вінтарний приятель, але тугодум. Джон сказав:

— Та ні. Вона несповна розуму. Надумала підірвати комп’ютерний завод і потрапила до Пескадеро, до клініки.

Усе це здалося Тімові дитячою побрехенькою, а втім хтозна…

— Брешеш?

— Та ні ж бо, їй гаплик. Поїхали.

Джон намагався імітувати цинічно-байдужий-тон дорослого чоловіка, і, судячи з того, що Тім втратив інтерес до історії його матері, це вдалося. Він ляснув Тіма по плечі, і вони скочили на мотоцикл. Джон увімкнув запалювання, і машина рвонула вперед. Але подумки Джон бачив перед собою обличчя матері, її очі стежили за ним суворо, з осудом. Так було завжди. «Дідько її забирай», — подумав Джон. «Якщо тобі насправді все одно, чому ти зберігаєш цей знімок, подарований нею?» — доскіпувався огидний внутрішній голос. «Котися ти під три чорти!» — відмахнувся від нього Джон. Розігнав мотоцикл і на повній швидкості вилетів на проспект.

Резеда, Каліфорнія, 12.08 дня

На дисплеї в поліцейській машині був файл Відділу малолітніх злочинців. Суб’єкт: Джон Коннор. Під інформацією про його арешти йшла біографічна статистика. Мати: Сара Коннор. Офіційні опікуни: Тод і Дженел Войт. Їхня адреса: 19828 Сент-Алмонд, Резеда, Каліфорнія. Поліцейська машина зупинилася.

1 Офіцер Остін ретельно вивчав місцевість, причому не лише очима. Усе його тіло оцінювало ситуацію найрізноманітнішими способами — непомітними для зовнішнього спостерігача. Дані цих спостережень довго зберігатимуться в пам’яті для можливого в майбутньому стратегічного використання.

Остін оглянув під’їзну доріжку до обдертого будинку з трьома спальнями. Відзначив усі вікна та двері, після цього наважився ввійти.

Ідучи до будинку, він усе ще продовжував вивчати вулицю, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Безпосередньої небезпеки не відчувалося. Хіба що…

З заднього двору пролунав лютий собачий гавкіт. Остін вирішив, що це порода середнього розміру й додав цю деталь до своїх даних.

У двері тричі голосно постукали. Тод Войт зліз з дивану, не відриваючи погляду від телевізора. Ішов третій тайм. Під час другого він, мабуть, задрімав. І якого біса собака розходився? Можна подумати, що до них у двір вдерлася ціла банда!

Ще три чітких удари. Хтось стоїть біля дверей. Тод стиха вичортувався. Чому б йому не дали спокій хоча б у суботу? Сьогодні шарпають усі, кому заманеться. Він сердито протупотів коридором, рвучко відчинив вхідні двері…

Побачивши перед собою неусміхнене, позбавлене будь-яких емоцій обличчя поліціянта, Тод угамував свій гнів і заспаним голосом буркнув:

— Я вас слухаю.

— Ви офіційний опікун Джона Коннора?

Тод спохмурнів і зітхнув.

— Так. Що він ще накоїв?

Остін відповів не відразу, спочатку швидким поглядом оглянув кімнату. Побачив крізь скляні двері собаку, який з лютим гавкотом бісився в загородженому задньому дворику.

З дверей вийшла Дженел із номером «Піпл» у руках. Зупинилася за спиною в Тода.

Поліціянт уважно подивився на неї, потім запитав:

— Чи можу я з ним поговорити?

Тод знизав плечима.

— Я не заперечую, але його немає вдома. Уранці він кудись гайнув на мотоциклі.

— У вас є його фото?

— Принеси альбом, Дженел.

Дженел у роздумі потупцялася на місці, потім сказала:

— Зараз.

Місіс Войт відійшла до каміна, а Тод повернувся до