Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

Ти любиш не мене, а своє кохання. Це вже не любов, а егоїзм. Ти ж думаєш не про мене, а про свої почуття до мене.

— Я не знаю, як це, — озвався він.

І тут я припустилася помилки. Я відчула, що моя жертва була марною, відчула, що маю переконати його оцінити мій учинок, відпустити мене, — і спробувала йому про це сказати. І тут вилізло його істинне «я».

Він озвірів. Не відповів мені.

Ми стали далі одне від одного, ніж будь-коли. Я сказала, що мені його шкода, а він розкричався на мене. Це був жах. Я плакала.

Ця жахлива холодність, нелюдськість.

Лишаюся його в’язнем. Лишаюся в нього. І далі.

І нарешті розумію, що він саме такий.

Його неможливо зрозуміти. Що він таке? Чого він хоче? Чому я тут, якщо він цього не може?

Вийшло так, ніби я розвела серед пітьми багаття, щоб нас зігріти. Зігріти не зігріла, але побачила його істинне обличчя при вогні.

Останнє, що я сказала:

— Ми не можемо більше бути далекі одне від одного. Ми бачили одне одного оголеними.

Але ми далекі.

Тепер я почуваюся краще.

Рада, що не сталося нічого гіршого. Іти на такий ризик було божевіллям.

Вижити — вже достатньо.

1 грудня

Він спустився, я погуляла підвалом, усе було абсолютно просто. Він на мене злий. Ще ніколи такий злий не був. Це вже не дрібна образа. Це глибокий, давно стримуваний гнів.

Це мене до сказу доводить. Ніхто не розуміє, скільки сил я вклала у вчорашній день. Віддати, ризикнути, зрозуміти. Піти проти всіх природних інстинктів.

Це він. І ця його дивна чоловіча ситуація. Тепер я вже не добренька. Якщо не давати, вони ображаються, а якщо дати, то ненавидять. Розумний чоловік мав би зневажати себе за таку поведінку. За цю нелогічність.

Незадоволені чоловіки, жінки з душевними ранами.

Звичайно, я дізналася його таємницю. Його це бісить.

Я довго про це думала.

Напевне, він завжди знав, що нічого зі мною не зробить. Але всі ці розмови, що він мене кохає. Щось же вони означали.

Схоже, річ ось у чому. Нормального задоволення він від мене отримати не здатний. Його задоволення — тримати мене в полоні. Думаючи про інших чоловіків, які б йому заздрили, коли б знали. Володіти мною — як річчю.

Тож поводитися з ним лагідно — безглуздо. Хочу бути настільки неприємною, щоб володіння мною його нічим не радувало. Знов оголошу голодування. Ніяких справ із ним не матиму.

Химерні думки.

Що це перший у моєму житті оригінальний вчинок. Такий, на який навряд чи зважився б хтось інший. Я набралася рішучості, коли ми були оголені. Я тепер знаю, що таке рішучість.

Останні краплі «Ледімонту» з мене вичавлено.

Пам’ятаю, як сиділа за кермом машини Пірса біля Каркассона. Усі хотіли, щоб я зупинилась. А я хотіла їхати 80 миль на годину. І тиснула на газ, доки набрала цієї швидкості. Усі перелякалися. Я теж.

Але я довела, що можу це.

(Надвечір.) Знову від самого обіду читаю «Бурю». Зовсім не те саме, але сталося те, що сталося. Той жаль, який Шекспір відчуває до свого Калібана, я (на споді ненависті й огиди) відчуваю до свого Калібана. Недолюдки.

«Він і слівця по-доброму не скаже».

«На тебе діє лиш батіг, не ласка».

«ПРОСПЕРО:…А я до тебе ставився по-людськи,

В своїй печері прихистив, докіль ти

Не зазіхнув на честь дочки моєї.

КАЛІБАН. Ха-ха! Ха-ха! Шкода, не пощастило -

Завадили, а то б я заселив

Цей острів Калібанами…»[35]

Просперо зневажає його. Знає, що поводитися по-доброму з ним ні до чого.

Стефано і Тринкуло — ті, які виграли на тоталізаторі. Виграли вино і гроші.

Дія III, сцена 2. «І хочеться, прокинувшись, ще спати…» Бідолашний Калібан. Але річ у тому, що він так і не виграв нічого.

«О, я зроблю це і надалі буду

Обачніший».

«Який чудесний світ новий оцей…»

Який потворний світ новий оцей.

Він просто пішов. Я сказала, що оголошую голодування, якщо він не переведе мене нагору. Свіже повітря і денне світло щодня. Він ухилявся від відповіді. Був потворний. Саркастичний. Сказав, дослівно, що я «забуваю, хто тут господар».

Він змінився. Я тепер його боюся.

Я дала йому час подумати до ранку.

2 грудня

Я переселюся нагору. Він хоче переобладнати кімнату. Каже, що це триватиме тиждень. Я погодилась, але якщо це чергова відмовка…

Побачимо.

Минулої ночі лежала в ліжку і міркувала про Дж. П. Думала про те, як з ним у ліжку. Хотіла бути з ним у ліжку. Хотіла його дивовижної, фантастичної звичайності.

Його розпусність — творча. Жива. Хоча навіть і завдає болю ревнощів.

Він навколо себе створює любов, життя, хвилювання; він живе, ті, кого він любить, його не забувають.

У мене весь час бували моменти такого бажання. Бажання випадкового зв’язку. Будь-хто, кого я бачу, якийсь просто хлопець у метро, якийсь чоловік — я міркую, який він у ліжку. Дивлюся на губи, на руки, роблю простий вираз обличчя і думаю, як би мені було з ним у ліжку.

Навіть Туанетта, яка скаче з ліжка в ліжко. Раніше я думала, що це брудно. Але любов — гарна, будь-яка любов. Навіть просто секс. Негарне, потворне — лиш оця скрижаніла, нежива відсутність жодної любові між мною і Калібаном.

Сьогодні вранці я уявляла, що втекла і Калібана судять. Я даю свідчення на його користь. Кажу, що він у трагічній ситуації, потребує співчуття і психіатричної допомоги. Пробачаю.

Це не якась особлива шляхетність. Я так його зневажаю, що не можу ненавидіти.

А чудно. Мабуть, я б і давала свідчення на його користь.

Розумію, що ми не зможемо більше зустрітися.

Я ніколи не змогла б вилікувати його. Бо його хвороба — це я.

3 грудня

От піду і почну роман із Дж. П.

Вийду за нього, якщо він захоче.

Я хочу цієї авантюри, цього ризику — вийти за нього заміж.

Я до смерті втомилася бути молодою. Недосвідченою.

Людиною, яка добре знає теорію, але як слід ще не жила.

Хочу від нього дітей.

Моє тіло вже не важливе. Якщо він хоче, хай бере його. Я могла б навіть стати Туанеттою. Колекціонувати чоловіків.

Почуваючись розумнішою (на власну думку) за більшість чоловіків і розумнішою за всіх знайомих дівчат, я завжди вважала, що знаю більше, відчуваю більше, розумію більше.

Але моїх