Ольга Токарчук - Бігуни

якоюсь дивною аномалією. Вона провела долонею по його обличчі, знову підімкнула крапельницю й пригладила те місце на постелі, де сиділа. Через мить вийшла.

Його сестра знов стояла на ґанку й палила.

— Цигарку?

Цього разу вона відмовилася.

— Ви ще його відвідаєте? — запитала жінка. — Він так на вас чекав.

— Я сьогодні їду, — повідомила вона і, спускаючись сходами, додала: — Бережіть себе.

Літак злетів, і її пам’ять зачинилася. Вона припинила про це думати. Більше не виринали ніякі спогади. Кілька днів вона скоротала в Амстердамі, який о цій порі був холодний і вітряний, увесь складений з трьох кольорів: білого, сірого й чорного. Вешталася музеями, ночувала в готелі. Прогулюючись головною вулицею, наштовхнулася на виставку людських анатомічних експонатів. Заінтригована, ввійшла і пробула там дві години, розглядаючи збережене за допомогою сучасних технік людське тіло у всіх можливих проекціях. А як була в дивному стані й дуже втомлена, бачила все ніби в тумані, нечітко, самі лише обриси. Розглядала нервові корінці, сім’япроводи, схожі на дивовижні рослини, які вийшли з-під влади садівника, бульби, орхідеї, мережива й мережки тканин, сіточки нервових волокон, лусочки й прутики, мацаки й вусики, грона, струмочки, складки, дюни, кратери, пагорки, вершини, долини, плоскогір’я, плетиво кровоносних судин...

У повітрі над океаном вона знайшла в торбинці кольорову рекламу виставки — на ній було зображене людське тіло без шкіри, стилізоване під скульптуру Родена: рука підпирає голову, тіло наче замислене, якесь аж скорботне, і хоча шкіри й обличчя немає (обличчя, виявляється, — дуже несуттєва частина тіла), помітно, що очі тіла — скісні, екзотичні. Потім у півсні, занурена в тихе похмуре бурмотіння двигунів, вона уявляла собі, що невдовзі кожен зможе дозволити собі пластинацію — щойно ця технологія стане дешевшою. Тіла близьких можна буде ставити замість нагробка й підписувати: «Цим тілом кілька років подорожував такий-то. Покинув його в такому-то віці». Коли літак заходив на посадку, її охопив раптовий страх, паніка. Вона міцно схопилася за підлокітники.

Коли нарешті, втомлена, вона дісталася свого красивого острова і проходила митний контроль, службовець поставив їй кілька рутинних питань: чи там, де була, вона мала контакт із тваринами, чи була в сільській місцевості, чи піддавалася якомусь ризикові біологічного зараження?

Вона побачила себе, як стоїть на ґанку і тупає, струшуючи сніг із черевиків, побачила перегодованого пса, який збігає по сходах і треться об її ноги. Побачила руки, які розкривають ампулу, схожу на пробник парфумів. І спокійно кивнула.

Тоді він звелів їй відійти набік, і там їй статечно обмили важкі зимові черевики спеціальним дезінфекційним розчином.

Не бійся

Один молодий серб, якого я підвозила в Чехії, звався Небойша. Цілу дорогу розповідав мені про війну, я вже починала шкодувати, що його підібрала.

Казав, що смерть позначає місця, як собака, який обсцикує свою територію. Є люди, які відчувають це враз, іншим через певний час просто стає незатишно. Досить затриматися надовше, щоб виявити непомітну й повсюдну присутність померлих.

— Найперше бачиш те, що живе, гарне. Тебе захоплює природа, місцевий костел зі стінописами, запахи й так далі. Але з плином часу краса цих речей блідне. Ти починаєш замислюватися, хто мешкав у цьому домі перед тобою, хто спав у цій кімнаті, чиї це речі, хто подряпав стіну над ліжком, з якого дерева витесано підвіконня. Чиї руки збудували вишукано оздоблений камін, хто забрукував подвір’я. І де ці люди тепер. І в якій подобі. Хто так, а не інакше проклав стежини довкола ставу, і кому спало на гадку посадити під вікном вербу. Всі будинки, алеї, парки, сади, вулиці просяклі смертю. Досить це відчути, і тебе починає тягти деінде, тобі здається, що час вирушати далі.

Ще він сказав, що в русі, в подорожі немає часу на такі безплідні медитації. Тому мандрівникам усе здається новим і чистим, цнотливим і в певному сенсі безсмертним.

Коли він вийшов у Мікульці, я повторювала подумки його дивне ім’я: Небойша. Не бійся.

Свято померлих

Якщо вірити путівникові, воно триває три дні. Якщо припадає на середину тижня, то уряд його продовжує, і тоді для шкіл і громадських закладів воно розростається до цілого тижня. Радіостанції без кінця крутять музику Шопена, бо вважається, що вона сприяє зосередженню й серйозним роздумам. Кожен мешканець країни мав би в цей час відвідати могили своїх померлих. Останні двадцять років були в цій країні часом небувалого розквіту й індустріалізації, тож майже всі мешканці кількох великих сучасних міст виїжджають у провінцію. Вже кілька місяців усі квитки на літаки, потяги й автобуси заброньовані. Той, хто не встиг, тепер мусить їхати на могили предків власним автомобілем. У переддень свята на всіх виїздах з міста утворюються затори. Свято припадає на серпень, а стояти в заторі на спеці — не надто велика приємність. Тому люди, готові до можливих прикрощів у дорозі, мають із собою невеликі плазмові телевізори й дорожні холодильники. Якщо зачинити тоновані вікна й ввімкнути кондиціонер, цілком можна витерпіти ці кілька годин, особливо якщо є гарне товариство родичів чи друзів і дорожній буфет. А ще це час, коли телефонують до знайомих. Багато хто вже користується мобільними телефонами з відеозв’язком, тож можна компенсувати нестачу спілкування. Поки стоїш у такому заторі, можна влаштувати собі відеоконференцію з приятелями, попліткувати і домовитися про зустрічі після повернення додому.

Духам предків підносять дари: спеціально спечені з цієї нагоди тістечка, фрукти, молитви, записані на клаптиках тканини.

Той, хто залишився в місті, може спостерігати дуже дивні картини: великі торговельні центри зачинені, ба навіть вимкнені велетенські рекламні екрани. Кількість потягів метро скорочена, а на деяких станціях вони взагалі не зупиняються — як-от на станціях Університет і Біржа. Не працюють ресторани швидкого обслуговування й дискотеки. Місто так порожніє, що цього року влада вирішила вимкнути електронну систему керування міськими фонтанами — це заощаджує доволі великі кошти.

Рут

Після смерті дружини чоловік склав собі список місць, що називалися так само, як вона, — Рут.

Знайшов він їх доволі багато — не лише міст чи сіл, але й струмків і пагорбів; надибав навіть один острів. Пояснював, що робить це заради неї, що для нього це втіха: так вона якимось неясним, загадковим чином далі існує на світі, бодай як ім’я. І ще: коли він стоїть у підніжжі пагорба, який називається Рут, йому здається, що вона зовсім не померла, що вона є, лише якось інакше.

Фінансує він цю подорож