Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 39. Вечірка?!

Ми з Василиною останні дні завзято сиділи над підручниками.  

І не просто завзято, а з таким фанатизмом, що будь-який великий учений маг минулого розридався б від заздрості й сорому. І при цьому, між зубрінням формул і промальовуванням магічних рун, ми з однаковим завзяттям молилися.  

Ну, удача удачею, звісно, але з нашою репутацією одного везіння точно не вистачить.  

Навіть якби сама богиня удачі вирішила особисто провести нас за руку через усі іспити, то, мабуть, тричі б подумала, перш ніж зв’язуватися з такими «обдарованими» адептками, як ми.  

Особливо зі мною. Я ж сирота — а це автоматично робить тебе в очах деяких викладачів людиною другого сорту. Але цього разу всі мовчали й навіть язик не повертали, щоб щось криве сказати.  

Кілька днів ми буквально не вилазили з-за столу, заваленого підручниками та конспектами. Я навіть не ходила на роботу до таверни, за що, мабуть, розплачуватимусь своєю скромною зарплатнею — або ще гірше, потраплю під гарячу руку господаря Грегора.  

Але що вже вдієш — якщо ректор зглянувся і продовжив сесію, то було б гріхом не скористатися такою щедрістю.  

І от, після того як ми здали останній іспит (так, навіть я, відома в Академії невдаха і ходяча катастрофа, здала!), ми з Василиною прийшли до їдальні, впали на найближчі стільці й тепер із блаженством сьорбали ягідний компот.  

Це був той самий чарівний момент, коли після шаленого ритму життя раптом настає тиша.  

І ти нарешті можеш спокійно сісти, вдихнути — і зрозуміти, що життя складається не лише з безкінечної біганини й іспитів.  

Я зробила великий ковток холодного компоту й відчула, як напруга поступово виходить з тіла. Здається, розслабилося навіть моє волосся. Не здивуюся, якби просто зараз вони почали сипатися, як осіннє листя.  

Але краще б не випадали! Лиса сирота — це вже точно нікому не сподобається.  

— Тепер би поспати з тиждень, — безсилою мовою сказала Василина, буквально розпластавшись обличчям на столі.  

— Відпочинеш у могилі, — автоматично видала я, показуючи їй великий палець догори.  

Це була коронна фраза однієї бабці, яка постійно зависала в нашій таверні. Вона пила найміцніший місцевий трунок так, ніби то був ромашковий чай, і постійно ділилася народною мудрістю з усіма навколо.  

Могутня жінка, я її поважала.  

Може, й справді порадитися з нею щодо ректора… Вона точно щось придумає.  

Василина повільно підняла голову й глянула на мене таким палким поглядом, що я майже почула, як він спопеляє мені душу: «Хочеш, я тобі зараз особисто організую ту могилу?»  

— Не злись, — пробурмотіла вона, ліниво потягуючи компот.  

Я засміялася. А коли ще я відчую себе такою досвідченою й мудрою, як не зараз?

— До речі, — раптом пожвавішала Василина, — на честь завершення сесії наші хлопці влаштовують вечірку! Просто в лісі, біля річки.  

Я насупилася, уявивши цю картину у всій «красі»:  

— У лісі? Тобто в пристойні заклади вже не ходять? Краще бігати з гілляччям по непритомних кущах під місяцем?

Василина закотила очі й знову метнула в мене фірмовий спопеляючий погляд:  

— Ага, спеціально для тебе приготували роль приманки для диких кабанчиків. Потім ми їх впіймаємо й засмажимо, — з вогнем в очах оголосила подруга.  

 

Я нервово ковтнула і задумалась, чи не поскаржитись пташиному патрулю.  

Мене ж, взагалі-то, регулярно відвідували пташки-базіки, й серед них точно мали бути якісь захисники тварин, сиріт і адепток-невдах.  

Може, завести собі власну бойову свинку і командувати їй: «Фас!»? Хоча… шкода свинок. Краще вже самій тікати.  

— І минуле святкування ти проґавила! — образливо заявила Василина, тицяючи в мене пальцем. — Ти що, збираєшся всю молодість проспати й провчитися?! А як же заміж?  

Ось тут вона ступила на болючу мозоль. Заміж. Ця тема була для мене настільки ж далекою, як вивчити всі підручники з магії на пам’ять.  

Та й хто мене, таку «щасливу» сироту з жахливим характером і руками, які постійно палають, візьме за дружину?  

Я зітхнула й втупилася у свій стакан з компотом:  

— Ось спершу тебе заміж віддамо, а потім уже про мене поговоримо. Кому я треба? Сирота — вона і в Дембурзі сирота… 

— Ой, ну знову ти за своє, — одразу втрутилася Василина, зморщивши носа. — Ти ще скажи, що твій лицар десь там, за тридев’ять земель, і не поспішає.  

— Точно не поспішає. Коня, мабуть, загубив, — пробурмотіла я, відмахуючись.  

Зате ректор чомусь поспішав особисто в мене іспити приймати. А потім різко передумав і здав мене на розтерзання Фініку та компанії.  

— Між іншим, — змовницьки хихикнула подруга, — я сьогодні бачила ректора. Він якось підозріло витріщався на тебе, коли ми проходили повз його кабінет.  

О, вона його бачила? Мені здається, я вже сто років не чула його голосу. Його самого теж не було видно. Якось це все підозріло.  

— Та ну тебе, — я відмахнулася, відчуваючи, як обличчя починає наливатися жаром. — Не вигадуй! Він на мене дивиться так, ніби я йому особисте життя зіпсувала.  

— Може, він просто вирішив уважніше роздивитись ту адептку, що постійно плутається в нього під ногами? — єхидно підморгнула Василина.  

Я лише фиркнула, відвернулась і втупилася у вікно, намагаючись приховати рум’янець.  

Ректор і я? Нісенітниця повна! Та й взагалі, краще вже подумати про вечірку. Може, справді варто сходити на це свято життя в лісі? Хоч трохи відпочину від безкінечного навчання й роботи… 

Гаразд, спершу я відійду на зміну… а потім уже й подумаю.

 

__________________________

Якщо вам не важко, то відстежуйте мене, будь ласка!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍