Тетяна Пахомова - Карпатське танго

тепер миле й смішне. Мої однокурсники – як там вони? Напевно, облисіли, набрали вагу й стали схожими на мого колишнього наставника Єфима Єгоровича… Як витримав тюрму старий? Не знатиму того. Не впевнений, що й хочу знати деталі. Аби лишень іще вдихнув повітря свободи… Валерій, Сергій, Тамара… Мабуть, теж уже всі з клініками, статками, великими родинами… Ізабель… Чорно-біле фото несе і радість, і болючий щем за грудиною. Вона, слабка, насправді виявилася набагато сильнішою за мене. У сімнадцять потрапити до геть іншої країни – це великий стрес, як я тепер розумію… Відкорковую запилену пляшку рому. Вона теж стояла тут цілу вічність і чекала сьогоднішнього вечора. Напій обпалює горло й швидко несе свідомість в океан спогадів. Довго сиджу й милуюсь усміхненим коханням молодості. Перегортаю сторінку. Якийсь кутик пожовклого паперу висунувся з-за фото. Обережно витягую складений аркуш. Не може бути… Тепер уже й не помічаю, що ром міцний і пекучий. Ставлю недопиту пляшку на підлогу й схвильовано розгладжую аркуш. Як, як я міг таке забути…

– Андрі, Андрі… – чую тихий напівзабутий голос.

– Ізабель, ти?.. – піднімаю голову.

– Так, коханий. Я довго тебе чекала. Ось тут, на горищі, – усміхається з крісла навпроти юна Ізабель.

– Ти… Ти пробачиш мені, Ізабель? – Сльози течуть моїм обличчям.

– За що, любий? За кохання не потрібно пробачати…

– Але я забув про це, – простягаю пожовклий аркушик.

– Та тепер згадав, – усміхається дружина.

– Андре, де ти пропав? Андре-е! – лунає знизу голос Паули.

– Вона чекає на мою пропозицію… Ти дозволиш?..

– А ти її кохаєш? – усміхається Ізабель.

– Напевно… Мені затишно з нею…

Дружина нічого не відповідає, лише з усмішкою переводить погляд на аркуш.

– Ось де ти, любий… А що це за висушені квіти? – Паула з цікавістю нахиляється до аркушика.

– Конвалії… Ростуть на моїй батьківщині…

Фієста спогадів і…

Час дає, час забирає. З віком обростаєш грошима, зв’язками й жиром. Тонке павутиння забуття дедалі щільніше оповиває душу. Спалахи давніх подій лише інколи зблискують крізь тканину часу. Перша двійка, погляд чорнявої юнки з-за сусідньої парти… Буяння неторканих трав біля дому. Щемливий повільний танець-«медляк» під пильним поглядом учительки на вогнику… Де вони?.. Що було далі? Нема… Час дає, час забирає. Нема того решета, щоб відсіяти непотрібне й залишити те, що наповнює душу ніжністю квіткової пелюстки. Зажерливий Хронос засмоктує в себе емоції, знайомих, друзів, події, улюблені речі, залишаючи тільки одне – досвід. Великий живий багаж життя. Досвід любити, говорити, творити, а чи стримуватися, щоб менше били, сварили, насміхалися, а ти – жив. Та так: хтось жив, а хтось виживав, підкоряючись великому закону виживання через пристосування. Час дає, час забирає… Хтось вдячний, а хтось потонув у безмежному жалі за солодкими муками від довгого випадкового погляду чи дотику – за тим, що могло б дістати продовження, та обірвалось і залишилось тільки згадкою-спалахом… Де ви, зорі мого дитинства?.. Нагадайте мені, чого я хотів колись…

Моя батьківщина змінилася за більш як тридцять років. Колись вільні вулиці Львова тепер ущерть забиті автомобілями зі всього світу. «Москвичі», «жигулі» і «Волги» з пихатих фаворитів радянського часу перетворилися на поодиноких бідних родичів, що сором’язливо притискаються до бордюрів облупленими проржавілими боками. Хоча вони, як і всі авто на планеті, жертовно виконують своє основне призначення – відгородити від решти світу тих, хто зручно влаштувався всередині. Людина, що сідає в автомобіль, не просто відокремлюється від усього фізично. Їй байдуже до інших. Вона любить весь світ загалом, а себе – найбільше. Блискучі металеві перегородки на колесах ховають більш успішних від заклопотаних поглядів скромно вдягнутих літніх людей. Їх стало дуже багато. Молодих і дітей у рази менше, ніж за часів мого студентства. Львів перетворився на місто старих. Молодих скажених витівок тут точно поменшало…

Треба пропустити трамвай. Він такий самий, як і колись, – жовто-червоний. Стомлений скрегіт гальм виказує його справжній вік. Його ровесниці й пасажирки – поважні пані з незмінними кучерями від нічних папільйоток і в окулярах із товстими скельцями – споглядають із незворушним виглядом міську суєту. Трамвай і сиві пані в його вікнах – це, схоже, єдине, що не змінилося з часом.

З цікавістю роздивляюся центр Львова. Перед оперним театром не стало архітектурно недолугого пам’ятника Іллічу. Зате трохи поодаль милує око плавними лініями й бронзою новий – Тарасу Шевченку. Тепло й гордість огортають моє серце. Прислухаюся до розмов: не чую колись звичної російської – буття таки впливає на свідомість, як учили забуті класики комуністичної ідеології. Та чогось думаю, що слід російського чобота таки залишився й у свідомості, й у пам’яті ще живих поколінь: навколо я бачу, як сусідять бідність та егоїзм. Бачу стрибки поодиноких бізнесменів і дуже мало поступального руху громади. Вона ще й досі, напевно, боїться усвідомити себе силою. Оці старі трамваї, обдерті фасади музеїв, наступи на парки й сквери – програшний варіант порівняно з Бразилією. Вітрини магазинів тішать багатством і різноманіттям – не колишні, ні… Купую морозиво: хочу згадати смак юності. Ну що ж… Нічого мені так не шкода з моєї молодості, як того незабутнього смаку кавового морозива. Не те, зовсім не те… Небо й земля помінялися місцями, як молодість і старість. Маю те, що хотів. Не вернути того, що мав. А може?..

Я вже звик до вічного тропічного літа. Та, стоячи посеред скверика у весняному Львові з морозивом у руці й вдихаючи запах молодої зелені, раптом відчуваю непояснюваний молодечий азарт. Весна знімає заскорузлу шкаралупу з душі. Здається, що ось-ось із-за рогу вибіжить моя юна Ізабель і кинеться в мої обійми. Щем торкає серце й готує там вибухову суміш спогадів і незрозумілих надій. Те, що так довго обростало в душі захисною плівкою забуття, уперто проривається назовні. Ноги несуть мене призабутим маршрутом.

Маленький будиночок поміж висотками не змінився. Наша колишня обитель кохання поруч… Заглядаю на подвір’я з надією побачити знайомі обличчя. На ньому маленька дівчинка зосереджено викладає пасочки з піску неподалік від хвіртки.

– Тук-тук, хто в цій хатці живе? – звертаюся до малої.

– Я! – гордо повідомляє дівча й підносить голову.

Не може бути… Усміхнена дівчинка уважно дивиться на мене різнокольоровими очима.

– Яка ж ти гарна! – захоплююся незвичайним дитям. – Ти знаєш це?

– Знаю! Мені дідусь про це щодня говорить! – відповідає дитина. – Але мені не можна розмовляти з незнайомими. А вам – із маленькими дівчатками, знаєте