Джордж Мартін - Бенкет круків

вас надвір — запалимо свічку, щоб відсвяткувати союз Небосаду й Кичери Кастерлі, а також нову добу миру й достатку для Сімох Королівств.

Темна й занедбана стояла Вежа правиці, зяючи дірами, де колись були дубові двері й віконниці. Та навіть зруйнована і зневажена, вона мала загрозливий вигляд, нависаючи над зовнішнім двором. Виходячи з малої зали, гості мали пройти в її тіні. Звівши погляд, Серсі побачила, як зубці на її стінах вгризаються в осінній місяць-повню, й чомусь подумала про те, скільки правиць скількох королів мешкали тут за останні три сторіччя.

Ярдів за сто від вежі королева зупинилася, щоб відсапатися й позбутися запаморочення.

— Лорде Галіне! Можете починати.

Галін Піромант, пробурмотівши «гм-м-м», помахав смолоскипом, якого тримав у руці,— й лучники на мурах напнули луки, посилаючи дюжину запалених стріл у порожні вікна.

Вежа зі свистом спалахнула. За мить її нутро ожило від світла — червоного, жовтого, рудого... і зеленого, лиховісного темно-зеленого кольору жовчі, нефритів і посліду піромантів. «Речовина» — ось як її називали алхіміки, а простолюд дав їй назву «дикополум'я». У Вежі правиці його було п'ятдесят горщиків, а ще дрова, діжки смоли й залишки земних скарбів, що належали карлику на ім'я Тиріон Ланістер.

Королева відчувала жар зеленого полум'я. Піроманти кажуть, є тільки три речі, що дають більше жару, ніж речовина: драконове полум'я, вогонь у надрах землі й літнє сонце. Коли перші гарячі язики вилетіли з вікон, облизуючи стіни, деякі леді ахнули. Інші звеселилися, піднімаючи тости.

«Яка краса,— подумала королева,— таким прекрасним був Джофрі, коли його вперше поклали мені на руки». З жодним чоловіком не було їй так добре, як із сином, коли він уперше присмоктався їй до пипки.

Томен розширеними очима дивився на вогонь, водночас зачаровано і злякало, поки Марджері не прошепотіла йому щось на вухо — і він не розсміявся. Деякі з лицарів почали закладатися, як скоро вежа рухне. Лорд Галін, мугикаючи собі під ніс, гойдався на п'ятах.

Серсі пригадалися всі королівські правиці, з якими вона стикалася за ці роки: Оуен Мерівезер, Джон Конінтон, Карлтон Челстед, Джон Арин, Едард Старк, брат Тиріон. І батько, лорд Тайвін Ланістер,— передусім батько. «Всі вони зараз горять,— казала вона собі, смакуючи цю думку.— Всі вони мертві, всі горять з усіма своїми інтригами, змовами та зрадами. Сьогодні мій день. Мій замок і моє королівство».

Зненацька Вежа правиці застогнала, ще й так гучно, що різко урвалися всі розмови. Каміння затріщало й луснуло, і верхня частина зубчастої стіни відвалилася й рухнула з гуркотом, від якого здригнувся пагорб, а вгору злетів стовп пилу й диму. В пролам у кам'яній кладці ввірвалося свіже повітря, і вогонь бухнув угору. Зелене полум'я стрибнуло в небо й закружляло. Томен відсахнувся, але Марджері взяла його за руку й мовила:

— Дивіться, полум'я танцює. Як-от щойно ми з вами танцювали, коханий.

— Танцює,— зачудовано повторив Томен.— Мамо, дивися, полум'я танцює.

— Бачу. Лорде Галіне, скільки горітиме вогонь?

— Усю ніч, ваша світлосте.

— Нічогенька свічечка, тут не заперечиш,— сказала леді Оленна Тайрел, яка стояла поміж Лівого і Правого, спираючись на ковіньку.— Освітить нам дорогу в спальню. Старі кістки вже втомилися, та й молодим досить розваг на один вечір. Час вкладати короля й королеву в ліжко.

— Так,— Серсі жестом підкликала Джеймі.— Лорде-командувачу, прошу, проведіть короля і його маленьку королеву в ліжко.

— Як зволите. І вас також?

— Нема потреби,— сказала Серсі, яка після такого пожвавлення все одно заснути б не змогла. Дикополум'я очищало її, випалювало лють і страх, наповнювало рішучістю.— Вогонь такий чарівний! Хочу трохи помилуватися.

— Не варто тобі лишатися тут самій,— завагався Джеймі.

— Я буду не сама. Сер Озмунд може лишитися зі мною й охороняти. Твій побратим.

— Як забажає ваша світлість,— сказав Кетлблек.

— Вона бажає,— Серсі взяла його під руку, й отак пліч-о-пліч вони дивилися, як лютує вогонь.

Заплямований лицар

Ніч видалася несподівано холодною, навіть як на осінь. Поривчастий вологий вітер кружляв провулками, здіймаючи куряву. «Північний вітер, пронизливий». Сер Арис Окгарт натягнув каптур на обличчя. Недобре буде, якщо його впізнають. Два тижні тому в місті-тіні зарізали купця — безневинного чолов'ягу, який приїхав у Дорн по фініки, та замість сухофруктів знайшов тут смерть. Єдиним його злочином було те, що приїхав він з Королівського Причалу.

«А в мені юрма побачить ще гіршого ворога». Зараз Окгарт би замалим не зрадів нападу. Рука опустилася на руків'я довгого меча, який ховався в брижах двошарового лляного плаща: верхній шар прикрашали бірюзові смуги й рядочки золотих сонць, а нижній — легший — був жовтогарячий. Дорнське вбрання було зручне, але батько, якби дожив, обурився б, що син отак одягнений. Він-бо родом був з Розлогів, і дорняни — відвічні його вороги, як засвідчують гобелени в Старому Дубі. Заплющуючи очі, Арис досі їх бачив мов навіч. Лорд Едгеран Щедрий сидить серед пишноти, а під ногами в нього — ціла гора голів дорнян... Княжий коридор, трилистя пронизане дорнськими списами, а Алестер, востаннє набравши повітря в груди, сурмить у бойовий ріжок... Сер Олівар Зелений Дубок, весь у білому, гине за Юного Дракона... «Дорн не місце для Окгарта».

Ще до смерті княжича Оберина лицар завжди почувався тривожно, коли виходив за межі Сонцеспису — у провулки міста-тіні. Він відчував на собі очі, хай куди йшов,— маленькі чорні дорнські очі, що роздивлялися його з ледь прихованою ворожістю. Крамарі зажди намагалися його надурити, а іноді він підозрював, що шинкарі плюють йому в кухоль. Одного разу зграйка малих голодрабців почала жбурляти в нього каміння, тож довелося розганяти їх, витягнувши меча. Смерть Червоного Гада тільки розпалила дорнян, хоча на вулицях стало трохи спокійніше відтоді, як князь Доран ув'язнив гадюк у вежі. Та все одно: вдягнути відкрито білий плащ у місто-тінь — біду на себе накликати. Тих плащів Арис привіз із собою три: два вовняні — легкий і цупкий, а третій — з тонкого білого шовку. І без одного з тих плащів на плечах він почувався мов голий.

«Ліпше голий, ніж мертвий,— сказав собі Арис.— Я й досі лицар королівської варти, навіть без плаща. І вона має це поважати. Треба, щоб вона це зрозуміла». Він би в житті не дозволив втягнути себе в таке, але ж як співається: кохання з тебе зробить дурня.

Місто-тінь біля підніжжя Сонцеспису часто