Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— крикнув він. — Ич, підслухав тай на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братику, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!

— Шуєш ти?! — озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» — та й, згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли ви­борним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель — вилитий Кирик Єлисейович.

— Ага, приятелю! — закричав Микита. — Дурити нас надумав?

Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів вигулькнув другий журавель, а далі третій, четвертий — і ще, ще... Глянув Микита — весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!

— І що це за капость така? — затрусив головою Микита. — Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!

Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «Іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.

IV

Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.

— Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! — говорила Степанида. — Було, сиділо осьо тут, балакало... Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив...

Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:

— Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!

— Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову ви­борним стану.

Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»

— Цитьте, пуцьверінки! — махнув палицею Микита.

А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.

Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!

Микола Костомаров

Народився 16.05.1817 р. в с. Юрасівка на Вороніжчині в дворянській родині. Закінчив гімназію у Воронежі, згодом історико-філологічний факультет Харківського університету. Костомаров був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був 1847 р. разом з іншими членами товариства заарештований і ув’язнений. Адміністративне заслання відбув у Саратові, а 1858 р. повернувся до Петербурга. Тут стає професором Петербурзького університету. Літературною діяльністю зайнявся ще в студентські роки, писав поезії, драми, історичні повісті і фантастичні оповідання. Написав також кілька казок, в яких використав власні фольклорні записи. Як історик і письменник Микола Костомаров належить до найвизначніших особистостей рідної культури і науки. Помер 18.04.1885 р. у Петербурзі.

Оповідання «Дитяча могила» публікується за журналом «Современник», 1860, кн. 3. Оповідання «Хвора» вперше на­друковане у «Газеті А. Гатцука», 1880, № 42, 43, а «Фаїна» — у газеті «Новый час», 1880, № 1735. Вдруге обидва оповідання публікувалися у збірці М. Костомарова: Розповіді І. Богучарова. СПб., 1886.

Всі оповідання перекладені упорядником.

Дитяча могила

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки.

Инші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо на відстані півверсти і називається Дитячою.

Вона не належить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.

В тому селі жив колись бідний чередник. Життя пастухів у наших українських селах гідне співчуття. Як звичайно, у пастухи йде остання жеброта, в якої нема ні коня, ні вола, хто не може орати