Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

– «Сокіл», «Сокіл», не чую вас. Повторюю: вас не чую! Прийом…

Тріскотіння зробилося нестерпним для барабанних перетинок його нещасних вух. Та що ж це таке?! Може, радіація?.. Цікаво, що там фіксують зовнішні корабельні дозиметри126 і яка радіаційна ситуація у Ніколаєва…

Як раптом – спалах світла!!!

Яскравий спалах світла тут, у кабіні корабля, просто перед обличчям космонавта!!! І ще один спалах!..

Що це – гроза?!

Втім, ні… «Гроза» – це в їхньому коді127 дещо інше. З подібними до «грози» словечками треба бути обережнішим, бо і «Сокіл», і ЦУП, чого доброго, подумають128 таке, що й не поясниш потім.

З іншого боку, його навряд чи чують через перешкоди. Однак…

Однак гарантії немає. Може, все з точністю до навпаки: це він нічого не чує, його ж чують прекрасно! Отже, краще притримати язика за зубами. Собі ж дешевше обійдеться.

Але все ж таки, що це за спалахи?! Немовби дві маленькі кульові блискавки ширяють у кабіні корабля навколо його голови…

– Лесю, ти тільки поглянь на нього, до чого він серйозний!

– Та й не кажи, Маратику!

І… сміх?!

Так, кришталево-чистий, дитячо-радісний сміх!..

Тут – на земній орбіті!!!

Звідки?!

– Ти знаєш, братику Маратику, я чомусь не можу тебе уявити на його місці. Не таким, який ти зараз, а здоровезним дядечком. У цьому кріслі, вдягненим у цей кумедний помаранчевий скафандр… І ще із цим шоломом на голові!.. Ах-ха-ха-а-а!..

– Е-е-е ні, Лесю, це добре, що у нього на голові шолом є.

– Чому це?

– А пам’ятаєш, як він учора з крісла підскочив та й у стелю головою гепнувся?! Аж загуло…

– Пам’ятаю, авжеж! Ах-ха-ха-а-а!!! А до чого смачно він при цьому лайнувся, пам’ятаєш?

– Ах-ха-ха-а-а!..

Що-о-о?! Звідки цим дивним кульовим блискавкам відомо про вчорашній кумедний випадок129?! Неймовірно…

– Ну що, діточки, подивились на нього? Натішилися?

Якщо судити по низькому (майже на межі інфразвуку) тону третього голосу, то він мав би належати настільки гігантській кульовій блискавці, що вона, мабуть, зайняла би всю кабіну космічного кораблика. Однак нічого подібного не сталося: ніякої третьої кульової блискавки ніде не виникло. Ні величезної, ні середніх розмірів, ані малесенької – загалом ніякої!..

Зате перші дві кульові блискавки миттю підскочили під стелю, тоді в кабіні пролунало:

– Дякую, Господи, що зберіг цього хлопчиська від усіх нещасть! І там, в Узині, і в Білій Церкві й особливо в Магнітогорську, коли там, в аероклубі, під час тієї аварії…

Що-о-о?! «ГОСПОДИ»?! Це як же накажете розуміти… А звідки якийсь сліпучо-сяйливий клубочок енергії знає про такі речі, як та давня аварія в Магнітогорському аероклубі?! Що кульова блискавка загалом може тямити в подібних речах?! У неї що, мізки є?! Можна подумати…

– А я Тобі дякую, Господи, за те, що мій улюблений братик Маратик задоволений. Він хороший хлопчик…

– Він також і Мій улюбленець, дитинко.

– Ах-ха-ха-а-а, до чого ж все добре склалося!!! Ах-ха-ха-а-а!..

– Ні, склалося не зовсім так, як Я того хотів. Утім… нарід Мій улюблений хоча й не першим, але все ж таки вийшов до Мене на призначену людству космічну стежинку. А якщо так… Що ж, діточки, вертаймося назад до мого Вирію?.. Ми тут на все гарненько подивилися, тепер час піти назад до інших.

– Так-так, усе гаразд. Вертаємось.

– Ну, якщо мій братик Маратик задоволений, то й я також за повернення.

Кульові блискавки, які щойно висіли попід стелею кабіни, вмить розтанули – немовби й не було їх тут. Нестерпне для барабанних перетинок тріскотіння вмить припинилося, і в навушниках зазвучав чіткий командирський голос Андріяна Ніколаєва:

– … казників телеметрії, а також не чую вас особисто…

– «Сокіл», «Сокіл», я – «Беркут»!!! Чую вас прекрасно!!! – не дочекавшись закінчення фрази, перервав товариша Павло Попович. І додав, вчасно схаменувшись: – Прийом…

– «Беркут», я – «Сокіл»!!! Що сталося?! Ви кудись зникли, телеметрія відсутня… Що там у вас таке? Прийом.

– «Сокіл», я – «Беркут»! Не знаю, що сталося. Нічого не можу пояснити. Якийсь збій апаратури. Прийом.

– «Беркут», я – «Сокіл»! Прошу перевірити стан апаратури. Прийом.

– «Сокіл», я – «Беркут»! Виконую. Прийом.

Про все, що тут щойно відбувалося – про кульові блискавки та невідомо звідки виниклі голоси, – він вирішив мовчати. Так буде краще, справді… Адже яке його прізвище? Вірно: «Попович»! Нащадок якогось попа… А тут, можна сказати, суцільна попівщина на борту радянського космічного корабля, пілотованого космонавтом з настільки промовистим прізвищем!..

Та його не просто засміють – його можуть ніколи більше до Космосу не пустити!!! А він не настільки дурний, щоб власноруч, перед самим собою прикрити найменшу перспективу… Е-е-е ні, не дочекаєтесь!!! Якщо бортова корабельна апаратура бодай щось зафіксувала – будь ласка, він готовий до пояснень. Але станеться це не раніше, ніж «Восток-4» повернеться назад на Землю. А до тих пір краще мовчати.

Карлсруе, ФРН, жовтень 1962 року

– Матусю, чи розумієш ти, що така твоя заява буде розцінена всіма як зрада нашого шановного батька і самої його пам’яті?

– Звісно, я все розумію, синку.

– Тоді навіщо?..

Вибір перед сім’єю покійного Лева Ребета постав іще той: продовжувати відкрито й показово наполягати на справедливому покаранні вбивці свого чоловіка чи… публічно пробачити його?! Ні, звісно ж, насправді про жодне вибачення йтися не може – Дарія Омелянівна непідробно кохала свого милого, і навіть суто показова, про людські очі, відмова від їхнього кохання, випробуваного часом і неймовірними труднощами, ранили її серце настільки глибоко, що воно мало не розривалося на шматки від болю.

Але ж, з іншого боку, про таку жертву слідство просило не просто так! Подібне прохання означало, що вбивця Лева Ребета і Степана Бандери згоден піти на співпрацю зі слідством. Що в обмін на тюремне ув’язнення замість смертного вироку колишній агент КДБ згоден повідомити спецслужбам по-справжньому вартісну інформацію. Можливо, завдяки цим відомостям вдасться наблизити ганебний крах нелюдського совіцького режиму. От тільки ціна занадто висока: особисте (хоч і про людські очі) прощення вбивці її коханого чоловіка…

Однак і це ще не все! Припустімо, вона є давньою учасницею антисовіцької борні, яка пройшла вогонь і воду. Припустімо… Але ж ідеться не про неї саму, а також про Андрійка – їхнього синочка! Добре, що хоч би одинадцятилітня Оксанка позбавлена цієї тяжкої необхідності через малолітство. Але ж Андрійкові вже двадцять! Він повнолітній, тому також має зробити той самий вибір і пробачити Сташинського… або не пробачати! Звісно, в другому випадку ситуація ускладниться: бо якщо бодай син Лева